Кінець 80-х – початок 90-х років XX століття для Радянського Союзу та людей, що жили в цій державі, стали воістину фатальними. У результаті горбачовської перебудови за досить короткий час була поруйнована дуже потужна держава, яка довгі роки вважалася непохитною. Повна втрата авторитету Компартією СРСР у нашій величезній країні відповідно породила повний ідеологічний вакуум. Цим і скористалися націоналісти та пройдисвіти всіх мастей, що відродилися й активізувалися майже в усіх республіках Радянського Союзу.
У Молдавії на серпень 1989 року до влади прийшли ті, хто почав розподіляти жителів республіки на «корінних» і «сторонніх», почалася повальна румунізація всіх сфер життя. Російськомовне населення стало для «корінних» людьми другого сорту. Вже закінчилося обговорення дискримінаційних законів «Про функціонування мов на території Молдавської РСР» і «Про повернення молдавській мові латинської графіки». Їх приймуть через місяць. Все частіше, голосніше й непримиренно лунали заклики народофронтівців на організованих у Молдові мітингах і стихійних зборах: «Росіян – за Дністер, євреїв – у Дністер!», «Росія, забери своїх заблудлих синів!», «Чемодан – вокзал – Росія!». У Кишиневі побили депутатів Верховної Ради МРСР від Лівобережжя. І там же натовпом був убитий 18-річний Дмитро Матюшин тільки за те, що він заговорив російською мовою.
Звичайно, всі ці події не могли не обурити жителів Придністров’я. При цьому слід зазначити, що вже на той час перехід економіки підприємств лівобережної Молдавії на повний госпрозрахунок призвів до підвищення ролі трудових колективів в управлінні своїми підприємствами, до зміцнення органів місцевого самоврядування, до виникнення придністровської регіональної економічної незалежності.
Саме про цей період нашої історії – створення Об’єднаної Ради трудових колективів (ОРТК), про діяльність Республіканського страйкового комітету, боротьбу за створення своєї республіки – незалежного Придністров’я – розповів в ексклюзивному інтерв’ю кореспондентові газети «Гомін» перший голова ОРТК Борис Штефан.
Занурюючись у спогади, події бурхливого серпня 1989 року, він сказав: «Жарко тоді було не тільки через літню спеку, ситуація в Придністров’ї на той час теж була вкрай напруженою. Коли почалися стихійні страйки, на Тираспольському заводі ливарних машин ім. С. М. Кірова зібрався директорський і робітничий актив таких великих підприємств Тирасполя, як завод «Електромаш», завод металовиробів ім. П. В. Добродєєва, Виробниче бавовняне об’єднання (ПХБО), Тираспольський завод металолітографії, звичайно ж, сам «Литмаш» і багатьох інших, про яких я через стільки років і не згадаю.
Ядром опору націоналізму став завод імені Кірова. Директор підприємства Анатолій Большаков зумів згуртувати трудовий колектив на боротьбу проти дискримінації та румунізації. Тому саме він і став організатором першого зібрання представників усіх трудових колективів з вироблення тактики подальших дій. Анатолій Іванович запитав у присутніх: «Ну, що будемо робити? Очолимо страйковий рух чи будемо відсиджуватися, вичікувати? Але попереджаю, якщо ми займемо позицію «моя хата з краю», нам свої ж робітники можуть морду набити. І правильно зроблять. Моя думка така: не пасуватимемо, а найголовніше – не зганьбимемося перед старшим поколінням, яке здійснило Жовтневу революцію, вистояло в громадянській війні, перемогло у Великій Вітчизняній. Їм тоді було важче, ніж нам сьогодні».
Володимир Ніколюк, який тільки-но став директором підприємства «Тирасстром», вигукнув з місця: «Якщо ми беремо на себе відповідальність за страйковий рух, тоді створимо орган, який керуватиме цим рухом, і оберемо до його складу найбільш активних, шанованих і розумних». Усі його підтримали. «Тож поміркуємо, що це за орган, хто до нього увійде і кого оберемо керівником», – додав Анатолій Большаков.
11 серпня 1989 року відбулася установча конференція представників 31 трудового підприємства. Новий орган вирішили назвати Об’єднаною Радою трудових колективів. Було обрано перший склад ОРТК. Її головою став молдаванин, робітник заводу «Електромаш» Борис Штефан. А першим співголовою – секретар парткому цього ж заводу, росіянин Володимир Риляков.
Крім Володимира Рилякова, на випадок, якщо раптом заарештують його і Бориса Штефана, було обрано ще шість співголів. Назвемо їх персонально в тому порядку, в якому їх перераховують у документах:
— Олександр Сайдаков, українець, керівник Тираспольського підприємства з ремонту побутової техніки «Быткомплекс», пізніше загинув у результаті терористичного акту;
— Андрій Манойлов, водій виробничого об’єднання «Тираспольтранс», помер у 1995 році;
— Петро Заложков, росіянин, майстер-бригадир заводу «Литмаш»;
— В’ячеслав Загрядський, українець, начальник цеху Меблевої фабрики № 5;
— Володимир Ємельянов, росіянин, бригадир «Литмаша», нині – голова ОРТК;
— Олександр Большаков, українець, директор малого підприємства «Татьяна».
Відразу після створення ОРТК, вже 16 серпня 1989 року, трудові колективи Тирасполя, Бендер і Рибниці провели двогодинний попереджувальний страйк, спрямований проти діяльності народного фронту Молдови. А 21 серпня вони почали безстроковий страйк проти закону «Про функціонування мов на території Молдавської РСР». До страйку долучилися трудові колективи Дубоссар, Слободзеї, Григоріополя та Кам’янки. Одностайно всіма було прийнято рішення – діяти до кінця.
29 серпня ОРТК перетворено у Республіканський страйковий комітет. Але, попри страйки в Придністров’ї, 31 серпня 1989 року Верховна Рада Молдови ухвалила закон і надала молдавській мові статус єдиної державної, що призвело до нових, ще більш потужних страйків. Саме тоді вийшло друком 30 номерів газети «Бастующий Тирасполь», тираж якої сягав 40 тисяч примірників. Багатотисячні мітинги повсюдно проводилися на головних площах міст Лівобережжя – в Рибниці, Тирасполі, Бендерах, Дубоссарах, Кам’янці, Слободзеї, Григоріополі.
«Ми піднялися всі: молдавани, українці й росіяни, щоб захистити свої рідні мови, свої культури, свої права і свободи, – продовжив спогади Борис Михайлович. – Тоді, в серпні 1989 року, ми не просто оголосили страйк, ми оголосили війну націоналізму і вирішили, що стоятимемо до кінця. До повної перемоги – створення нашої держави та її визнання.
А ще ми зрозуміли, що під час наростання диктату румунізації, під час наступу румунської мови молдавська, українська та російська мови не повинні залишатися кухонними. І боротися за це потрібно всіма можливими методами. Ми, молдавани, українці й росіяни – тут, у Придністров’ї, на своїх трудових підприємствах самі створювали матеріальні цінності й блага. І віддавати їх якимось націоналістам ніхто не збирався.
Чому так вдало все склалося? Адже час тоді був сумбурний та незрозумілий: хтось рвався до влади, хтось прагнув грошей та багатства, а про народ ніби й забули. Тоді люди самі зрозуміли, що необхідно захищати свою землю, свої родини та свої політичні права. Саме завдяки ОРТК і Республіканському страйковому комітету вдалося провести з’їзд депутатів усіх рівнів, і 2 вересня 1990 року була утворена наша республіка.
Тому я переконаний, що ОРТК – унікальна організація в усьому світі, яка розбудила народ і розпочала процес створення Придністровської державності».
Цією фразою Борис Штефан завершив свої спогади.
Олександр ЮШИН.