Як краще розповісти про людину, щоб не давати суб’єктивну оцінку? Тільки по її роботі та справах. Ця шпальта присвячується ювілею нашої колеги, першому заступнику головного редактора Любові Борисівні Фетисовій.
Напевно, наші читачі й передплатники не раз замислювалися про рівень володіння мовою нашими кореспондентами, тому що у стислі терміни писати стільки матеріалів і без помилок можуть тільки доктори філологічних наук. Поділимося з вами маленькою таємницею: ми іноді теж допускаємо помилки через неуважність, коли поспішаємо. На наше щастя в редакції працює добра фея, яка допомагає нам їх виправляти й, навіть, викорінювати.
Тож знайомтеся: Любов Фетисова прийшла до редакції на посаду коректора газети, у своє задоволення поєднуючи цю роботу з написанням статей та інших інформаційних матеріалів. Робота надзвичайно цікава, творча і відповідальна – вичитувати матеріали й сторінки перед тим, як вони потраплять до рук читачів.
Для жінки вік – нагорода, адже чим більше, тим вищий успіх. І є що згадати, чим пишатися. Тому ми просто скажемо, що в цей день, 5 вересня, першому заступнику головного редактора і коректору газети «Гомін» виповнюється 20 років у серці вже третій раз.
Любов Борисівна народилася і виросла в чудовому селі Милолюбівка, що в Роздільнянському районі Одеської області. Нині воно належить до Степанівської сільради. «Для кожної людини немає дорожчого місця, ніж те, де вона народилася. Спогади мої про той час можу назвати одним словом – ностальгією. Це правда. Повернутися б туди хоч на мить… Туди, де ще тато й мама були молоді, і серце тоді ще не боліло від втрат. А тепер дитинство моє безтурботне залишилося лише в спогадах та в сімейному альбомі», – згадує ювілярка на початку розмови.
Забігаючи наперед, зауважу, що це незвичайна історія, а казка про людину в праці, бо, як казав Іван Тургенєв: «Кожна людина сама себе виховати повинна». Життя не раз приводило героїню статті до нашої редакції: зустрічі з майбутніми колегами по колишній роботі, праця з дітьми у школі. Доля – дуже хитра річ, бо ніколи не передбачиш, з ким вона зведе тебе знов, а з чим прощаєшся назавжди. Як промайнуло дитинство, які мрії здійснилися та про захопливий, бурхливий життєвий шлях – це все, чим відверто поділилася Любов Борисівна перед своїм святом. Характер народжується у сім’ї
Сталася ця історія у селі на Одещині. Квітучі вишневі садки навесні, доріжка до школи, яка пролягала через сливовий сад, чисте синє небо. Побачиш раз, тож спогади ніколи не згаснуть у пам’яті. Була в цьому селі хатка, а в ній – невелика сім’я: бабуся, мати й тато, а в них була єдина дівчинка. Й назвали її – як всеосяжне кохання – Любов.
Жили вони просто, але з глибоким почуттям поваги одне до одного. Виховували дочку батьки своїм прикладом, без моральних нотацій та повчань. Особливо шанували в сім’ї бабусю, яка була мірилом людяності й вірності (все життя чекала свого чоловіка з фронту, надіялася, може, десь він є живий). Мотря Данилівна, з якою дівчинка й виросла, завжди поралася біля плити, готуючи усім смачненький обід. Якщо маленька Любов захворіє, то тато десь діставав апельсини й інші ласощі, які тоді мало хто міг собі дозволити в селі. Й хвороба тікала з тієї хати, обходила їх стороною. Як у казках кажуть, так вони й жили.
Через багато років у інтерв’ю Любов згадує: «Я завжди буду вдячна їм за те, що дали мені життя й щасливе дитинство. Тато й мама були й залишаються стимулом у моєму житті, за все, чого я навчилася, за світогляд і ставлення до людей, я завдячую їм. Тепер, через багато років, я розумію, що безмірною можу назвати самовіддану турботу за здоров’я своїх близьких. Мій тато дуже поважав свою тещу, піклувався про неї, звертався тільки на «ви» і «мамо». Нам його так не вистачає сьогодні. Ми з мамою згадуємо його майже щодня. Правнук, який не пам’ятає свого дідуся, знає про нього все».
«І я сіяю, крильми розгортаюсь»
«Посадили за дерев’яну парту з відкидною кришкою, поклали переді мною зошит і дали в руку ручку, яку треба було занурювати в чорнило. Було важко і страшнувато – раптом не справлюся, не навчуся писати? – розповідає Любов Борисівна. – Так розпочалося моє дорослішання».
До школи в Степанівську середню школу вона пішла в сім років. Батьки дуже хвилювалися, що важко буде з дітьми зійтися, бо дитячий садочок дівчинка не відвідувала. «Як то буває, все вийшло навпаки: нічим від інших дітей я не відрізнялася, та й до школи була підготовлена мамусею не гірше за інших», – коментує героїня.
Але й тут казка не зникла, не перетворилася на пил, а навпаки дуже пощастило: поряд була найкраща вчителька на світі – Галина Василівна Ніконова. «Вона була для мене неземною людиною, це вчителька з великої букви, яка дала путівку в доросле життя багатьом поколінням моїх земляків, – згадує Любов Борисівна. – Її всі пам’ятають, їй вдячні, а коли у її випускників підростали діти, вони приводили їх до школи й обов’язково хотіли віддати в клас до Галини Василівни.
Через багато років я зустрілася зі своєю вчителькою, і вона розповіла про випадок, коли мій однокласник прийшов до неї (на той час уже пенсіонерки зі стажем) і просив повернутися до школи й узяти ще один клас першачків з його дитиною. Не хотів він чути відмови й став перед нею на коліна. Їй довіряли своїх дітей, вірили, що виховання теж буде на найвищому рівні, тому що людина ця виконувала на «відмінно» своє призначення на землі».
«Школа з її радощами, емоціями, почуттями, вчителями, однокласниками теж вплинула на формування мого світогляду та на вибір професії. Я завжди хотіла бути вчителькою. Цей вибір – не випадковий, оскільки у мене були вчителі, гідні наслідування. Я стала вчителькою, але набагато пізніше, ніж планувала. Людям властиво помилятися. Про це жалкую й досі», – робить такий висновок співрозмовниця. А от на запитання «Чи стали у пригоді знання, здобуті упродовж життя?» щиро відповідає: «Знання згодилися, ще й як! Усе, чого людина навчається, рано чи пізно їй згодиться. Я й дітям у школі, і своїм дітям весь час говорила: знання – це той багаж, який не тягне, а згодиться в будь-який момент».
Залишити слід добрих справ
Технікум легкої промисловості, який на той час мав союзне значення, дав нашій героїні іншу професію, далеку від учителювання. Розпочалася трудова діяльність у Тирасполі, куди випускницю направили відпрацьовувати диплом технолога трикотажного виробництва. Сільська дівчинка, «домашня», опинилася на «свободі», далеко від опіки рідних. Не дуже радісно зустріли в Будинку мод «Силует» молодого спеціаліста, виявилося, що не було вакантного місця.
«Перше враження було приголомшливим до сліз. Поступово життя все-таки почало налагоджуватися: і робота знайшлася, причому з матеріальною відповідальністю. Після своєрідного недовгого «тестування» й перевірок мені запропонували посаду майстра цеху з колективом близько 30 чоловік. На цій посаді здобувала я свої перші дорослі університети: навчилася спілкуватися з людьми, розв’язувати конфліктні ситуації мирним шляхом.
Довелося всякого бачити, але я вистояла перед спокусами життя, почала розуміти, що є в нашому житті не тільки рожеві квіти, а й троянди з шипами трапляються. Життя завертілося, – продовжує свої спогади Любов Фетисова, – розпочався новий його етап: заміжжя, народження улюбленої донечки. Так, я стала мамою, дружиною, у мене з’явилися нові обов’язки, всю себе я присвячувала своїй сім’ї.
Донечка підростала, і дитяча мрія стати вчителькою почала нагадувати про себе, тому що хотілося якомога більше приділити уваги дитині на професійному рівні. Щоразу заглядала в книжки, звіряла по них, як розвивається моя дівчинка, що вона повинна вже вміти. Так бажання набратися знань (і взагалі розвиватися)привело мене в Тираспольський педінститут, в якому я успішно здобула диплом філолога».
Вона працювала у міській СШ № 4 вчителем української мови та літератури. З учнями завжди розмовляла українською мовою, щоб створювати мовленнєву ситуацію, підвищити рівень говоріння дітей. А ще дуже любила прикрашати свій кабінет в українському стилі: рушниками, гілками калини. Дитяча мрія таки збулась, а душа знайшла спокій в улюбленій справі. Та навіть там була пов’язана незримою червоною ниткою з газетою «Гомін», оскільки використовувала шкільні сторінки на уроках, для навчання дітей.
Земля цінується хлібом, а людина – ділом
«Ой, та що там прочитати пару статей раз у тиждень!» – хтось скаже, а ми поправимо. Редагування – це творчий процес, хоча на перший погляд потрібно тільки шукати недоліки чи друкарські помилки. Насправді ж усе йде далі. Основне завдання – передати думку автора точно і без спотворення, але відповідно до усіх норм та вимог мови.
Коректор здійснює вичитку відредагованих рукописів і читання коректурних макетів з метою виправлення орфографічних і пунктуаційних помилок, дотримання технічних правил набору, а також виправлення недоліків змістового і стилістичного характеру. Забезпечує правильність написання та уніфікацію термінів, символів, одиниць виміру, умовних скорочень, однаковість позначень у тексті. Усуває неясність у написанні окремих букв і знаків, неправильну розбивку тексту на абзаци. Погоджує з редактором виявлені стилістичні похибки та недоліки. Перевіряє правильність оформлення таблиць, виносок, формул, довідкового матеріалу видання, наявність відповідних посилань на джерела цитат і цифрових даних у тексті. Дає вказівки щодо набору дефісів, тире, багатозначних чисел. Перевіряє відповідність набраного тексту оригіналові під час читання коректурних відбитків. Виправляє орфографічні, пунктуаційні та технічні помилки, допущені під час набору або передруку. Перевіряє правильність набору тексту, заголовків, приміток та інших виділених частин видання відповідно до загальних правил поліграфічного виробництва і вказівок редактора.
Ось так коротко виглядає трудовий тиждень Любові Фетисової. За таку працю заступник головного редактора газети «Гомін» була нагороджена Грамотою Президента ПМР – за високий професіоналізм, творчі успіхи, відповідальне і сумлінне ставлення до своїх обов’язків. Отримана нагорода – це додатковий стимул, щоб і далі підвищувати свій професійний рівень.
Без неї – «механізм» зламається
Любов Борисівна тонко відчуває настрій співробітників, і (як диригент в оркестрі) вміло направляє їх діяльність. Вона завжди підкаже назву статті, подасть слушну ідею чи тему щодо зустрічі з цікавою людиною, нагадає про виконання норми чи розповість історії з власного досвіду. Інколи нагадає про ліквідацію безграмотності, якщо в текстах проскакуватимуть помилки. «Вона для мене не просто заступник, не просто помічник. Любов Борисівна швидко і непомітно стала душею колективу редакції, тією невід’ємною його частиною, без якої ми всі тепер працювати вже не зможемо – «механізм» зламається», – говорить про свою «праву руку» головний редактор газети Олександр Юшин.
А ще ми знаємо, що щастя для неї – це коли близькі й рідні люди поряд з нею, коли вони живі й здорові, коли у них все гаразд.
Ювілей – це день, коли ми озираємося на досягнуте, даємо нашому життю оцінку, складаємо плани на завтрашній день, сподіваючись, що він буде, буде кращим і щасливим…
На завершення бесіди наша героїня зробила такий проміжний висновок: «Життя часто дає нам безцінні уроки, головне – правильно ними скористуватися. І треба просто жити, кожен день бачити сонце, голубе небо над головою, спілкуватися з людьми, просто повертатися додому, де тебе обов’язково чекають. А взагалі, життєвий досвід уже підказує: ми самі пишемо картину свого життя. У різних людей – різні фарби. Я бажаю всім людям мати на полотні свого життя якомога більше яскравих фарб. Тоді можна буде сказати: я проживаю щасливе життя».
Ми бажаємо нашій колезі й наставнику невичерпної енергії, вірних друзів і талановитих учнів, сімейного затишку, тепла й добробуту, міцного здоров’я та щастя. Впевнено і з гарним настроєм йдіть у майбутнє, шановна Любове Борисівно!
Бесіду від імені редакції вела Дарина КУЛАКОВА.