У вересні ми згадуємо всі події, пов’язані зі становленням нашої молодої держави. І дуже важливо доторкнутися до історії через спогади та розповіді людей – живих свідків тих кривавих подій.
Адміністрація селища Маяк організувала урочистий мітинг, присвячений Дню народження республіки. Потім всі учасники бойових дій узяли участь у розмові за круглим столом. У кожного – своя пам’ять, і саме такі зустрічі дають можливість поговорити, пригадати, поділитися з іншими людьми своїми почуттями та переживаннями.
«У перші дні, коли політична ситуація вкрай загострилася, ми з товаришами чергували біля населених пунктів. Першою зброєю в наших руках була арматура, потім – автомати, які ми передавали позмінно, а вже пізніше видали зброю кожному. Важкий був час, гинули ні в чому не повинні молоді хлопці, але сьогодні я пишаюся тим, що ми вистояли й не здалися ворогові», – розказав ополченець Віктор Салтиков-Краюшкін. Такі, як він, ніколи не залишаються осторонь громадського життя ні у воєнний, ні в мирний час.
На території селища ведуть активну діяльність жителі козацької станиці. Очолює її Віктор Петрович. Серед заходів, які проводять місцеві козаки, на першому місці – догляд за могилами полеглих і померлих учасників бойових дій 1992 року. Крім цього, у Віктора Салтикова-Краюшкіна є ще одна геніальна задумка, над якою він активно працює. Дуже йому хочеться в пам’ять про загиблих та померлих захисників ПМР встановити в центрі Маяка пам’ятний знак.
«На жаль, з нами нема вже багатьох хлопців, з якими ми пліч-о-пліч перекривали вихід з Дороцького, щоб опонівці не оточили наших гвардійців. За давньою традицією, ми з товаришами на таких зустрічах вшановуємо пам’ять наших бойових товаришів хвилиною мовчання, згадуємо їх усіх поіменно: Валерій Шелковенко, Павло Варт, Андрій Кострикін, Михайло Бондар, Ігор Безп’ятюк, Сергій Манолі, Сергій Роман, В’ячеслав Бойченко, В’ячеслав Дячков, Віктор Сумін, Павло Токаренко, Анатолій Шляховенко, Володимир Самусенко. Це хлопці, які одними з перших записалися до територіально-рятувального загону і мужньо стали на захист рідної землі», – поділився спогадами захисник ПМР Микола Ганов.
«У 1992 році я працював у селі Глине диспетчером в автопарку. Всі охочі записувалися до лав ополчення, і ми з водіями без вагань погодилися. Часто запитують, чи було страшно? Тепер ми мужньо і по-геройськи розповідаємо про ті часи, а тоді, звичайно, всім було дуже страшно. Ти їдеш на пост, а над головою літають «алазані» – реактивні снаряди, гримлять вибухи, чути стрілянину, і ти не знаєш, повернешся звідти живим, чи ні. Вдома нас чекали батьки та рідні, тож ми повинні були захищати їх від ворога. Моєму синові нині виповнилося 19 років, і мені не соромно дивитися йому в вічі. Наше молоде покоління повинно виховуватися на високому почутті патріотизму, тому після навчання в коледжі син обов’язково служитиме в лавах Збройних сил ПМР. Інших варіантів щодо цього в нашій сім’ї не обговорюється», – твердо зазначає Андрій Землинський.
Під час бесіди своїми спогадами та думками ділилися й інші учасники бойових дій: Олександр Вальц, Костянтин Гонтар, Іван Драган. Особливої поваги серед товаришів заслуговує Микола Биченок, який того кривавого літа приїхав з рідної Білорусі просто погостювати до товариша і разом з ним пішов воювати, захищаючи нашу республіку. Безжальний воєнний час безпомилково визначає, хто справжня людина, а хто ховається за спини інших. Ці люди, керуючись священним громадянським обов’язком, взяли в руки автомат і зуміли захистити інтереси свого народу.
Згадуючи трагічне минуле й аналізуючи перспективи майбутнього, всі учасники зустрічі виражали найкращі сподівання на те, що наша республіка мирно процвітатиме і, найголовніше, незабаром стане, нарешті, визнаною.
Світлана МОРОЗ.