Вересень починається для жителів села Кузьмин аж з трьох знаменних дат. Після Дня знань і Дня Республіки вони урочисто відзначають день народження знаменитого земляка – Героя Радянського Союзу Івана Солтиса.
Разом з односельчанами пам’ять про нього вшановують жителі всього Кам’янського району. Цього року ювілей героя – 95 років від дня народження Солтиса – зібрав у Кузьмині гостей різного віку з райцентру та навколишніх сіл. Самі ж господарі стали гідами по пам’ятних місцях, пов’язаних із його ім’ям. Цю місію може взяти на себе кожен кузьминчанин, адже сельчани покоління за поколінням виховуються на прикладі Івана Солтиса – юнака, який у 22 роки повторив подвиг Олександра Матросова і, зробивши крок назустріч смертоносному ворожому вогню, здобув безсмертя.
На роздоріжжі головної вулиці села з провулком, який веде до Дністра, встановлено пам’ятну дошку, що вказує шлях до будинку-музею. Тут 5 вересня 1923 року з’явилося на світ єдине дитя Февронії та Сидора Солтисів. Приземиста хатиночка з кількома малесенькими віконцями пам’ятає перші кроки Вані.
В одній із кімнат збережені всі подробиці нехитрого селянського побуту: прості дерев’яні меблі, домоткані доріжки, глиняний посуд… Як стверджує завідувач будинку-музею Ольга Ракул, вони не просто відображення епохи, а насправді належали Солтисам. У найперші роки сім’я жила дуже бідно. Сидір Артемович пас сільське стадо, у міжсезоння – батрачив на куркулів. Зараз з’явилася тенденція: характеризувати останніх, як міцних господарів, які розбагатіли лише завдяки наполегливій праці. Але люди є люди. І не всі створювали свій достаток саме за такою формулою. Були й ті, хто, користуючись складною родинною ситуацією односельців, нещадно їх експлуатував, а розрахуватися за роботу «забував». Якраз про такі випадки розповідає наш земляк Яків Кутковецький у нарисі «Іон Солтис». Цей біографічний твір у 1950 році був виданий молдавською мовою, що і пояснює вживання різних форм імені. Тоді ще були живі Февронія Григорівна та Сидір Артемович, вони поділилися з автором особистими спогадами. Солтиси були упевнені: лише об’єднання таких само бідняків у колективне господарство відкрило перед ними нові можливості.
У ту пору син Февронії та Сидора Солтисів, який змалечку працював у домашньому господарстві, зміг нарешті піти до школи. Було Іванові 10 років. Спогади про міцного хлопчика, що відрізнявся працьовитістю та старанністю, доброзичливого і завжди готового прийти на допомогу, записали для нащадків учителі Кузьминської школи Ганна Крижановська, Григорій Івасько, Віктор Сугак і товариш Солтиса Микола Літницький.
До тієї ж пори належать майже всі фотографії Івана. За коротке життя, що не балувало парубка, їх навряд чи набереться з десяток. У 1979 році, коли в отчому будинку солдата розпочалася організація музею, ця проблема вийшла на перший план. Але музейні працівники, краєзнавці та небайдужі кузьминчани не спасували перед нею. Експонати збирали в рідному селі та по всьому Радянському Союзу. А короткий життєвий шлях парубка встановили буквально по днях. Ентузіасти цієї справи заслуговують на те, щоб їх назвати поіменно. Бібліотекар Олена Мельник організувала в Кузьминській школі музей Бойової слави, частина експонатів якого згодом стала основою експозиції будинку-музею. Його створенню та розвитку сприяли співробітники Кам’янського комплексу меморіальних музеїв Маргарита Балицька, Надія Шушкевич, Зоя й Ірина Мельник, які потурбувалися про збір свідчень членів сім’ї, односельців і однополчан Івана Солтиса.
Нині на варті історичної пам’яті стоїть Ольга Ракул. Вона тісно співробітничає з колективом сільського освітнього комплексу школа – дитячий садок, якому з квітня 1964-го присвоєно ім’я героя-земляка. Пам’ять про нього тут бережуть свято, передаючи з покоління в покоління. Тому лише найменші дошкільнята були глядачами літературно-музичної композиції, присвяченої долі Івана Солтиса. Інші школярі вели проникливу розповідь про дитячі забави та ігри, про війну, що раптово перервала їх, про тяжкі роки окупації. У ту пору Іван став учасником районної підпільної організації: поширював у Кузьмині та навколишніх населених пунктах листівки.
Як тільки Кам’янщина була звільнена від фашистських загарбників, 275 чоловіків з Кузьмина пішли на фронт. Іван Солтис був серед них. Хрещення вогнем відбулося для новобранців під час форсування Дністра. У тому бою Солтис був поранений, і товариші доставили його в медсанбат. Так розійшлися їхні шляхи. Кузьминчани визволяли Румунію, Польщу, Чехословаччину та Югославію. А Солтис після одужання був направлений до 548-го стрілецького ордена Кутузова полку 116-ої Харківської Червонопрапорної дивізії. Дорога цього військового підрозділу пролягала через Західну Україну, Білорусію та Польщу.
На початку 1945 року дивізія вела запеклі бої в Сілезії. 11 лютого батальйону, до складу якого належав кулеметник Солтис, було поставлено завдання: зайняти населений пункт Луїзенталь. Ось що писала дивізійна газета «Сибірський стрілець» про початок бою: «Підрозділу надійшов наказ форсувати водний рубіж – р. Бобер. Солтис першим кинувся у воду. Під щільним вогнем противника він переправився на правий берег річки і з ручного кулемета прикривав переправу свого підрозділу. У цьому бою рядовий Іван Солтис подавив вогонь трьох ворожих кулеметів».
Переправившись на західний берег, батальйон пішов на штурм Луїзенталя. У цьому селищі радянські воїни зустріли впертий опір добре обладнаного доту, влаштованого в напівпідвальному приміщенні великого двоповерхового будинку. Стіна була укріплена бетонованою кладкою, амбразура – вузький розтруб. Тому дот неможливо було вразити стрілецькою зброєю. Прийняли рішення: підповзти на максимально близьку відстань і закидати вороже укріплення гранатами. Але на відкритій місцевості під шквальним вогнем противника підібратися до вогневої точки було неможливо. Тоді Іван Солтис ривком здолав останні метри перед ворожим укріпленням і кинувся грудьми на амбразуру, закриваючи своїм тілом товаришів від куль.
Самопожертвування Солтиса справило величезне враження на однополчан. Емоції помітні навіть у Нагородному листі, де скрупульозно описано подвиг Івана. У документі, що передбачає суху військову точність, раптом зустрічаємо таку фразу: «Кулемет ворога захлинувся гарячою кров’ю героя». А далі – знову офіційне формулювання: «Червоноармієць Солтис загинув смертю героя, тим самим дав можливість батальйону опанувати населеним пунктом і закріпити плацдарм на західному березі річки Бобер».
Звання Героя Радянського Союзу кузьминчанину присвоєно 10 квітня 1945 року. Прах його покоїться на меморіалі польського міста Кендзежин. А на Батьківщині Солтису встановлено пам’ятник: солдат робить останній земний крок…
До підніжжя величного монумента учасники меморіального заходу поклали квіти – символ пам’яті. Вона міцно єднає декілька поколінь жителів села, вихованих на прикладі Івана Солтиса. Як відзначив глава сільської адміністрації Віктор Мельник, кузьминчани з честю виконували інтернаціональний обов’язок в Угорщині, Чехословаччині, на Кубі та в Афганістані. У часи створення Придністровської Молдавської Республіки чимало їх було в центрі історичних подій. У 1992-му 12 односельців захищали незалежність Придністров’я зі зброєю в руках…
Рівнятися на справжніх патріотів, навчатися у них беззавітної любові до Батьківщини та відданості своєму народові закликала молодь заступник глави держадміністрації району і міста Галина Трублаєвич.
Ніна ПАНАЇДА.