До потаємних місць на берегах Дністра люди їдуть не тільки за прохолодою купання, риболовлею та іншими принадами відпочинку. Наодинці з прекрасною природою особливо повно відчувається щастя буття. Таких місць на берегах нашої улюбленої річки чимало.
Багато років поспіль ми з чоловіком і дітьми відпочивали на закруті Дністра неподалік від села Глине. Їхати треба по дамбі, з одного боку якої відкривається вид на широку долину, розкреслену полями й баштаном, а з іншого – крізь високі зарості сріблястих тополь миготить річка. У минулі часи селянські сім’ї ділили долину на приватні сади й городи. Кожна ділянка, як тоді називали – кут, мала свою назву. Є Дубовий кут, Єремчуковий, Матушний, Жуминський тощо. За предками мого чоловіка закріпилося прізвисько Образи. Чи то прізвище таке було у когось, чи то стать – всі в роду були люди відомі й міцні. У його дідів тут був свій шматок землі – Образовий кут. Таку ж назву дістав і прилеглий до нього берег Дністра. З ним пов’язані найзворушливіші дитячі спогади мого чоловіка. Він пам’ятає, як, попрацювавши на полі, дід вів коня до річки, напував його і купав. Потім, сховавшись від спеки в густій тіні прибережних кленів, вони пили парне молоко з мамалигою або домашнім хлібом. А на завершення трапези дід діставав зі своєї полотняної сумки шматочок солодкої плачинди або заліплений соломинками льодяник, а то й просто шматочок сала, і давав онукові зі словами: «Це тобі від зайчика! Я його там бачив, це він для тебе припас!» Потім старий міцно засинав. Додому вони поверталися у вечірній тиші. На возі, що повільно рухався, везли зібрані груші, яблука, сливи, качани кукурудзи, над якими височіла копиця запашного сіна. Хлопчика, який лежав на ньому, загойдував розмірений хід коня. Він вдихав чарівні аромати трав і крізь темні гілки дерев, що низько нависають над дорогою, сонними очима дивився в далеке і таємниче небо, що мерехтіло зірками. Тепер він вважає це найщасливішими митями свого життя. Розповіді про них стали дорогими й для наших дітей. Ми всі полюбили це місце. З часом, у зв’язку з різними обставинами, їздили туди все рідше. А дорослі діти, які живуть в Одесі, тільки-но приїздять до нас, обов’язково відвідують Образовий кут.
Річка тут повертає підковою, утворюючи невелику піщану мілину. Навпроти неї зеленою стіною стоїть крутий, порослий високими й могутніми деревами берег. Тиша стоїть дивовижна. З’їзд до річки досить крутий, тому гості тут бувають рідко. Тільки ті, хто ризикнув і відчув усю красу незайманого куточка, повертаються сюди.
Цього літа ми знову відвідали благословенне місце. Приїхали на машині з донькою та її товаришем. Здивовані ми зупинилися, оскільки побачили на березі два намети. Як пізніше виявилося, це на сімейний відпочинок розташувалися любителі риболовлі з Тирасполя і Бендер. Вони зізналися, що це місце їм подобається, і вони рибалять тут майже кожного літа. Ми трохи відпочили й вирішили повернутися сюди наступного дня. Вранці на дамбі машина ледве розминулася зі вчорашніми знайомими. Ми зраділи, що будемо на березі одні. На жаль, там перед нами виникла гнітюча картина: на малюсінькому піщаному майданчику, звідки так приємно поступово входити в ласкаві води річки, валялися десятки нещодавно відрізаних риб’ячих голів, у прозорій воді на мілководді ворушилися тельбухи, а спуск до води був усипаний риб’ячою лускою.
Мене завжди дивують сучасні дикуни, які знайшовши місце, не спотворене цивілізацією, на всю котушку «врубають» музику, влаштовують галасливий бенкет і виїжджають, залишивши після себе сліди хамського ставлення до природи. Усім відома фраза «любов і голод правлять світом». А як же краса, яка, на думку великого Достоєвського, врятує світ? Навіщо нам вона? Відомий письменник Іван Єфремов вважав красу ідеальною, необхідною рисою досконалості в людині й природі. Краса зачаровує нас і живить духовністю. Ми прагнемо оточити себе красою, і разом з тим безжально обходимося з нею там, де вона ніким не охороняється, дає нам насолоду. Відчайдушно захотілося наздогнати цих людей, яким ми так привітно помахали вслід. Повернути – нехай негайно прибирають сліди свого варварства!
Поки ми з донькою впорядковували запаскуджений риб’ячими відходами берег, кудись зник її друг, що приїхав з нами. Через хвилин десять він з’явився з великим мішком зібраних пляшок. Висипав їх і знову пішов за здобиччю. Поки ми облаштовувалися, він набрав величезну кількість пластикового посуду, а також безліч скляних пляшок і бляшанок. Ми не сподівалися, що в прибережних заростях у такій кількості таяться залишені любителями природи «скарби». Чи варто говорити, що на утилізацію пластикової пляшки природа витратить сотні років? Отже, якщо так і далі шаленіти, то нашим нащадкам дістанеться «спадок» у вигляді прибережного звалища?
Житель Одеси, Сергій Фіщенко, не залишився байдужим до стану берега, краса якого викликала у нього щире захоплення. Він розвів багаття і спалив увесь пластик та інше сміття. Потім загасив його водою й акуратно обкопав вогнище. На моє запитання, навіщо він, солідний підприємець, який ще невідомо коли приїде сюди, все це зробив, він, широко змахнувши рукою, показав на річку і весело відповів: «Заради цієї краси!»
Не хочу моралізувати, але закінчу словами відомої пісні «думайте самі, вирішуйте самі» любити чи не любити рідну природу.
Лара ЧАЙКА.