Знайомство з Веронікою Семенівною Позняк відбулося в с. Карагаш, у НП «Асоціація сімей людей з обмеженими можливостями» під час проведення семінару. У матерів, чиї діти належать до цієї категорії, завжди багато гострих проблем і, відповідно, – запитань. Про труднощі свого життя і про сім’ї, які виховують дітей з обмеженими можливостями, розповіла наша співрозмовниця.
«Навіть якщо діти-інваліди дорослішають, виходять із дитячого віку, все одно вони залишаються безпорадними, вимагають невідлучного догляду, – почала розмову В. Позняк. – Стороння людина навряд чи зрозуміє, який важкий хрест несуть жінки-матері, доглядаючи за своїми дітьми й залишаючись «на посту» 24 години на добу, без вихідних і відпусток. Як полегшити їхню долю, поки що неясно, соціально-економічна ситуація цьому теж мало сприяє, але в нашій республіці оголошеного Рік рівних можливостей, держава вишукує шляхи розв’язання проблем, і це вселяє надію. Нашому молодшому синові Максиму вже 11 років. Він – учень ліцею, успішно навчається, виявляє, реалізує й розвиває свої здібності в авіамодельному гуртку Палацу дитячо-юнацької творчості у Тирасполі».
Про мужність, силу волі й бажання Вероніки Семенівни витягнути сина зі страшного стану приреченості – розмова особлива. Коли життя зіштовхує з серйозними патологіями дітей, починаєш розуміти, наскільки в таких випадках важка материнська доля. А з другого боку – це справжній подвиг.
Як же живуть ці люди, чия доля набагато важча за нашу? Як вони сьогодні виживають поруч з нами? Адже пенсії дітей-інвалідів скромні, соціальна допомога – мінімальна. На моє запитання, які сили треба мати, щоб стільки років боротися з серйозними проблемами здоров’я сина, вона розповіла про їхню сім’ю, про синів, Богдана і Максима, та старшу доньку Вірджинію – випускницю Будапештського архітектурного університету. Говорила переважно про Максима, про те, що дитина через недугу потребувала постійного догляду і допомоги, а їй як матері, людині з вищою педагогічною освітою, треба було самореалізуватися, працювати за фахом. Щоб виховати дитину-інваліда, працювати доводилося удвічі більше. Часом здавалося, що не витримає. Але, мабуть, Господь давав сили, й вона говорила собі: «Сина ми повинні виховати, підняти. Повинні, зобов’язані!» В. Позняк зауважує: «Ми з чоловіком, ще коли були студентами вишів, вважали, що важливо не тільки життя подарувати нашим, тоді ще майбутнім, дітям, але і зуміти гідно виховати їх, вивчити. Мріяли дати всім вищу освіту, допомогти обрати їм правильний шлях у житті». Згадує, як доводилося непросто: «Хоч і надає держава низку пільг (ми не платили за перебування старших дітей у дитячому садку, за оренду підручників, було і безкоштовне харчування в школі), але діти спілкувалися з однолітками, їх треба було забезпечувати всім, хоча б по мінімуму. І, звичайно, хотілося, щоб вони виглядали не гірше за інших. А тут у молодшенького виникли серйозні проблеми з опорно-руховим апаратом. Перед нами, батьками, стояла дилема: або недуга прикує нашого Максима до інвалідного крісла, або син (у результаті наших спільних зусиль) почне вести активний спосіб життя. Не хочу згадувати незліченні операції на тазостегнових суглобах, сумні палати й коридори лікарень, реанімації в центрах матері та дитини в Тирасполі, Бендерах, Кишиневі. Проте зустрічі з медиками й спільну боротьбу за здоров’я сина забути не можна. На цьому шляху зустрічалися різні люди: і нескінченно добрі й черстві. Але якщо стукаєш зі своєю бідою у двері – тобі обов’язково відчинять.
За весь час, починаючи з 2013 року і до нині, ми спілкувалися з багатьма медичними працівниками й матерями хворих дітей. Усі ми різні й проявляємо любов до своїх дітей неоднаково. Психологічно безмірно важко бачити дитячі страждання, перенести їх нелегко.
З лікарями нам пощастило, ми відчули милосердя, увагу та професіоналізм. Наша родина щиро дякує Олексію Гордусу, який завідує хірургічним відділенням ЦРЛ, лікарю-травматологу Олександру Бабаку, Людмилі Лук’яновій, завідувачу дитячого інфекційного відділення і багатьом медичним сестрам. Шкода, що їхню працю не всі пацієнти гідно оцінюють. Нинішній стан дитини стабільний, він охоче й успішно вчиться, багато читає, декламує вірші.
Хочу порадити всім: не залишайтеся сам на сам зі своєю бідою, не замикайтеся. Багато людей скаржаться, що їх не розуміють, їм не допомагають, а тим часом самі будують навколо себе бар’єри, ні з ким не спілкуються. А треба просто навчитися любити себе, свою дитину і навколишніх людей, а там, дивись, і недуга, якщо не відступить, то здасть свої позиції. Прагніть досягти поставленої мети, боріться з недугою і не здавайтеся! Будьте оптимістами, любіть життя і навчайте цього дітей. У суєті буденних турбот помічайте будь-яку перемогу людини з обмеженими можливостями (навіть маленьку) й підтримуйте її».
Валентина ЛИПОВАН.