Не поспішаючи вулицею йде жінка. Зі спини не видно її обличчя, але незнайомка привертає увагу перехожих зі смаком підібраним одягом, спокійною ходою й завжди модною зачіскою. Часом вона уповільнює крок і, придивляючись до чогось, дістає із сумочки фотоапарат. Це вже звичка у неї така склалася – помічати красу навколо, не пропускати жодної цікавої деталі. Загадковою незнайомкою виявилася кореспондент республіканської української газети «Гомін» Аліса Павлівна Коханова, яка відзначила свій ювілей 23 вересня.
Передмова
В одному із сайтів Інтернету ми здобули таку інформацію: «Аліса Павлівна Коханова народилася 23 вересня 1948 року в селі Глибочиця Житомирського району Житомирської області України. Закінчила історичний факультет Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка. За фахом – історик, викладач історії та суспільствознавства. Вона є кореспондентом української газети «Гомін», публікувалася в місцевих історичних журналах «Придністровська спадщина», «Історичний альманах Придністров’я». Крім того, Аліса Павлівна – голова товариства української культури «Червона калина» міста Тирасполя».
За цією короткою біографічною довідкою – ціла історія почуттів, мрій, життєвого вибору, ціле життя з його щоденними радощами та прикрощами, нескінченний марафон за новинами. Зазвичай журналісти розповідають на сторінках видань здебільшого історії про різних людей, і ніколи – про себе.
Тож напередодні ювілею ми розпитали Алісу Коханову про її професійний шлях як кореспондента. Адже бути журналістом часом не так просто. Щоб опинитися вчасно в необхідному місці, потрібно завжди бути напоготові, щоб без вагань виконати поставлене завдання.
Їй рано подобалися романи
Писати Аліса Павлівна почала відтоді, як навчилася читати, а якщо точніше, то в п’ять років. Вона була найменшою в родині, де сімейні читання вголос були чи не найулюбленішим заняттям після колективного співу. Вечора нетерпляче чекали й дорослі, й діти. Вони зближували членів великої сім’ї. «Усі збиралися у великій кімнаті, сідали на свої звичні місця, де кожен займався своєю справою, а мама читала якийсь новий твір. Це була можливість зануритися у незвідані світи, про які ми й не здогадувалися», – розповідає наша героїня. Уже тоді вона переймалася трагічною долею «Джейн Ейр» Ш. Бронте, вражалася жорстокості головного героя роману А. Кроніна «Замок Броуді», плакала, слідкуючи за пригодами «Вершника без голови» М. Ріда, була знайома з творчістю багатьох поетів, знала напам’ять чимало казок українською, російською та польською мовами.
«Бачите, як було славно без телевізорів, Інтернету, гаджетів», – посміхаючись, каже пані Аліса. – І хоча тепер ми набагато «просунутіші», значно економимо час на пошуки невідомих слів у Googl чи на Яндекс замість шарудіння сторінками словників, та роз’єднаність серед людей важко не помітити».
Відтоді читання стало її захопленням на все подальше життя. Ця пристрасть сприяла тому, що дівчинці самій хотілося записувати свої думки. У школі вона завжди писала есе і підходила до цього процесу творчо, тому що їй це подобалося. Ніколи не використовувала чужих думок, викладених у шкільній хрестоматії. «Я мала зануритися у події того чи іншого твору. Тому йшла до читальної зали міської бібліотеки, бо любила її запах, тишу і спокій, там працювалося спокійніше, самі обставини давали змогу забутися, відчути себе причетною до героїв оповідань, повістей та романів і самій творити до нестями. У піонерському віці була редактором стінгазети «Юний піонер», а в старших класах очолювала редакторський колектив шкільної газети «Комсомольський прожектор». Доводилося залишатися після уроків, сидіти мало не до ночі, щоб встигнути з новинами до ранку.
Дівчинка Аліса ніколи не могла пройти повз гарний пейзаж. Не могла вона пройти повз якусь несподівану подію, щоб не описати її у своєму спеціальному зошиті. І в цьому дівчині допомагала мама, яка була дуже творчою людиною. «Мама вміла не тільки цікаво розповідати, а й красиво малювати, робити аплікації, співати. У нашій родині всі вміли грати на музичних інструментах: жінки – на гітарах, а чоловіки – на акордеонах (у нас було чотири гітари та два акордеони).
Була й така сімейна традиція: час від часу, особливо зимовими вечорами охочі збиралися за круглим столом і писали диктанти».
На шляху до майстерності
Доля Алісу Коханову не раз зіштовхувала з творчістю, і ця любов до письма визначила її професію у майбутньому. І в її житті немає чогось окремого, все тонко переплетене і пов’язане міцно. Вона вважає своїм девізом: «Рухайся не поспішаючи, але завжди – тільки вперед».
«Так поступово відбувалося моє вливання у творчий процес, хоча я багато ким хотіла бути: і геологом, і астрономом, і юристом. Але вступила на історичний факультет і здобула диплом історика, викладача історії та суспільствознавства. Працювала кілька років викладачем в Житомирі, а потім ми переїхали в Польщу і я в гарнізонному будинку офіцерів завідувала бібліотекою. Робота ця також вимагає творчого підходу: це й написання сценаріїв, і читання лекцій, і участь у концертах, – ділиться спогадами кореспондент. – Коли ми приїхали до Тирасполя, я почала працювати в нашому міському історико-краєзнавчому музеї. Познайомившись із головним редактором міської газети «Дністровська правда» Олексієм Печулом, я почала налагоджувати відносини з виданням, робила для нього різні дописи».
У 1990 році започаткувало свою діяльність Товариство української культури «Червона калина», головою якого обрали Алісу Павлівну. З дозволу Олексія Печула в російськомовній газеті один раз на місяць почали друкувати сторінку українською мовою «Промінь».
«Для нашої сторінки члени товариства складали статті, нариси й замітки про життя українців і українського суспільства. Після реєстрації нового друкованого видання – республіканської газети «Придністров’я» – її головний редактор Володимир Масленников теж виділив нам шпальту для «Променя», – продовжує свої спогади Аліса Павлівна. – На той час я її сама готувала й розповідала про діяльність організації, про історію та народні звичаї українців, писала для дітей, друкувала рецепти страв національної української кухні. З часом наш «Промінь» перестав існувати, але я продовжила співпрацю з редакцією –була позаштатним кореспондентом».
Загалом статті, матеріали з життя української громади Тирасполя були опубліковані не тільки у нас, а і в Австралії, Канаді, США (м. Нью-Йорк) і в Києві.
«Я відправляла статті про роботу товариства, а через деякий час з Австралії мені відповів поет Григорій Вишневий і подарував збірку своїх віршів. А з Канади – надійшла посилка з книгами (200 екземплярів) видавництва Торонто. Це була дитяча література для перших – четвертих класів. Найчастіше все ж таки надходили або вирізки з газет зі статтями, або сама газета.
На початку 2015 року, коли редакція газети «Гомін» переїхала з Рибниці до столиці, її головний редактор Олександр Володимирович Юшин запросив мене тут працювати», – розповіла Аліса Павлівна.
А ще, виявляється, вона полюбляє творчі конкурси й виявила неабиякі організаторські здібності у проведенні українських музичних та літературних концертів. «В українській громаді ми організовуємо такі заходи зазвичай на ентузіазмі членів організації, без витрати зайвих коштів: день народження Т. Шевченка, Міжнародний день дитячої книги, Дні слов’янської писемності й культури, а також концерти до Дня національного прапора та Дня незалежності України. За 27 років існування нашого товариства міська влада теж ішла нам назустріч», – зазначила ювілярка.
На запитання, чи не складно працювати, вона з усмішкою відповідає: «Абсолютно не складно поєднувати роботу в товаристві та в газеті «Гомін» – це все творчий процес. Для мене громадська робота почалася ще зі шкільної лави. Свого часу я була в класі головою піонерського загону ім. Павлика Морозова, у сьомому класі – головою шкільної ради дружини ім. Олександра Покришкіна. Це виховувало відповідальність, уміння розпоряджатися своїм часом так, щоб всюди встигати. У шкільні роки я займалася гімнастикою, мала 3-й дорослий розряд, потім полюбила легку атлетику. Була чемпіонкою міста Житомира з легкоатлетичного кросу, виступала за честь школи у п’ятиборстві, мала багато нагород, грамот та кубків. Відтоді виробилася така звичка: або якісно, або ніяк. Цей максималізм народився зі мною. Мої рідні знають, що якщо я щось пообіцяла, то все буде зроблено. Для мене робота в товаристві – це велика відповідальність, це витрачання особистого часу. Але я не шкодую. Бо «Червона калина» – це моя «дитина». Це стосується і моєї основної роботи в газеті».
Післяслово
На завершення розмови Аліса Павлівна розповіла про те, що так зачепило її на посаді кореспондента газети, що змушує її кожного дня йти на роботу: «Я зрозуміла одну річ – мені це дуже подобається. Виконуючи завдання, я повинна бути різнобічною: спілкуючись з політиками – розмірковувати про політику, з економістами – про економіку, з діячами культури – розумітися на тому, що вони тобі розповідають. Знати кожну тему глибоко – неможливо, але потрібно писати так, щоб читачеві було цікаво.
Крім того, це велика відповідальність. У газеті всі факти, кожна літера, всі імена та цифри потрібно перевіряти. Тут доводиться бути педантом.
Я вважаю, що мені пощастило в житті. По-перше, у мене є колектив, який я ціную, поважаю і люблю. Наш редактор – фахівець своєї справи, у нього є чого навчитися. У моїх молодих колег теж можна щось перейняти. Дуже цікаво працювати з нашими коректорами – майстрами своєї справи. Для мене колектив – бальзам. Якщо вдома почуваєшся не дуже добре, то приходиш на роботу і відчуваєш, що одужуєш. Я прийшла в цю професію з задоволенням. Давати поради не люблю, але скажу, що ця праця вимагає посидючості, додаткових знань і самовдосконалення. Зупинитися на чомусь одному не можна».
Алісу Павлівну можна без заперечень назвати активістом нашого редакційного колективу. У неї завжди є творчі ідеї, вона з великим ентузіазмом ставиться до нових розпоряджень. Саме з її ініціативи ми ніколи не забуваємо про фізкультхвилинки, бо за цим вона пильно спостерігає. «Мені подобаються спортивні заняття», – зізнається кореспондент. Про це свідчить її ставлення до свого здоров’я, щоденна зарядка і прогулянки на свіжому повітрі. Своїм хобі вона вважає скандинавську ходьбу й велоспорт.
А ще в неї завжди для колег-кореспондентів знайдеться повчальна історія з життя, яка наочно може підтвердити або спростувати думки й аргументи, що народжуються у творчому редакційному процесі.
«Говорити про вік не хочу, тому що його не відчуваю. Мені легко і ніякої «важкості років» немає», – каже ювілярка. Сьогодні, як і завжди, вона йде до редакції за новими завданнями, готується писати про людей. В особистих історіях простих жителів нашого міста вона вміє розглянути щиросердну глибину й інтриги (як у гостросюжетному фільмі). Секрет її успіху – любити своїх героїв і бути ввічливою як з керівником, так і з рядовим працівником. Герої її статей десь загублені в архівах музеїв: мрійники, трудівники та романтики, чарівні й парадоксальні, щирі аж до сліз.
Якби можна було схарактеризувати людину коротко, то швидше за все для Аліси Павлівни ми обрали б вислів Леоніда Шарова: «Журналістика – це і служба, і творчість, і вистава, і гра: з самим собою, з читачами, з головним редактором, з підлеглими, якщо вони в тебе є. Але коли в тебе виходить дійсно комусь допомогти, лише тоді виникає розуміння особливого сенсу цієї професії».
Вельмишановна Алісо Павлівно, бажаємо Вам незламного успіху, цікавих ідей та задумів, приголомшливих новин. Нехай оптимізм та впевненість, радість, щастя та добробут завжди будуть поруч з Вами! Рухайтеся тільки вперед, як велить Вам життєве кредо, і нехай у справах Вам віє тільки попутний вітер.
Розмовляла з колегою Дарина КУЛАКОВА.