«Державний прапор ПМР піднімає захисник республіки Олексій Негар!» – лине над центральною площею Кам’янки. Так представили тисячам учасників урочистостей на честь 28-ї річниці створення ПМР одного з героїв дня.
Утім, сам Олексій Миколайович нічого героїчного у своїй долі не вбачає, оскільки скромність є його відмінною рисою. Свою життєву історію він розповідає без щонайменшого пафосу, і вона тоді здається на диво простою. Але в ній є чимало повчального, особливо для того покоління, яке тепер роздумує над вибором свого життєвого шляху.
Ким стати, Олексій вирішив ще у шкільну пору. Вибрав звичну для селянина землеробську працю і вступив у Рибницьке СПТУ-71. Здобув популярну на ту пору професію тракториста-машиніста. І не шукав кращої долі на чужині, а повернувся в рідне село і влаштувався на роботу в місцеве господарство. Відтоді розлучався з колгоспом «Путь Леніна» лише одного разу – коли настала пора служити в армії.
То були останні роки існування великої країни – Радянського Союзу. Передчуття великих змін витало в повітрі. Вирушаючи до Криму на військову службу, Олексій уже помічав, як міняються міжнаціональні відносини в Молдавській РСР. Вісті з дому надходили все тривожніші: у Кишиневі один за одним ухвалювалися закони про мову, латинську графіку, нову державну символіку, закони, які обмежували інтереси поліетнічного населення Лівобережжя Дністра. У рідній Хрустовій, як і в багатьох інших містах і селах, люди збиралися на сходи громадян, і вони протестували проти націоналістичної політики Кишинева. Восени 1990-го надійшла звістка про проголошення Придністровської республіки. Перебуваючи за тисячу кілометрів від дому, рядовий Негар намагався осмислити масштаби подій, які відбувалися, і підтримав прагнення земляків жити за заповітами предків у міжнаціональній злагоді, зберігаючи батьківську мову, культуру та традиції.
У грудні демобілізувався і повернувся в рідний край. Тут усе було інакше. Вже сталися перші озброєні зіткнення і загинули, захищаючи молоду республіку, перші придністровці, один із яких – Володимир Щербатий, уродженець села Костянтинівка, що на Кам’янщині. Олексій Негар зрозумів: право займатися мирною землеробською працею ще належить відстояти. Як і сотні односельців, він вступив до Народного ополчення. І в розпал бойових дій вирушив туди, де його зовсім свіжий солдатський досвід був потрібніший: під Дубоссари. Хрустовчани разом з іншими придністровцями тримали оборону на Кочієрському напрямі. На бойових позиціях Олексій був з 19 травня по 27 червня. 40 днів війни згадувати не хоче. Говорить лише, що було страшно, але іншого виходу не існувало. «Потрібно було захистити свій край, свій будинок, свою сім’ю», – коротко пояснює мій співрозмовник. Йому і тисячам таких, як він, простих придністровців це вдалося. І ось уже 28 років ми будуємо власну республіку.
Внесок Олексія Миколайовича в її становлення та розвиток незаперечний. Усі ці роки він продовжує сумлінно працювати в Хрустовському колгоспі, обробляючи землю, доглядаючи посіви, заготовлюючи корми для тваринницької галузі. Його високий професіоналізм і відповідальний підхід до кожної дорученої справи відзначений у День Республіки медаллю «За трудову доблесть». Вручаючи нагороду, глава державної адміністрації району та міста Володимир Бичков підкреслив, що кам’янські аграрії нинішнього року добилися кращої в республіці врожайності ранніх зернових культур і рапсу. У цьому результаті, поза сумнівом, є частка сумлінної праці Олексія Негара – захисника Придністров’я, справжнього патріота рідної землі.
Сам же Олексій сподівається, що і доньки, яких виховали з дружиною Світланою, знайдуть своє щастя в отчому краю. Старша – Аліна – вже вийшла заміж, живе в столиці, працює в Ботанічному саду. Молодша – Анастасія – тільки-но освоїла професію швачки й повернулася в рідне село. Батько бажає їм найголовнішого – спокійного та мирного життя на придністровській землі.
Тетяна ГРИЦЮК.