Соло чи дует Ігоря Додона?

Здавалося б, незавидна доля у нинішнього Президента Молдови. Начебто і Глава держави, а реальних повноважень не має. Але це лише наше перше враження. Тож поміркуймо.

Через два роки перебування при владі Ігор Додон сформував у великої частини молдовського народу щодо себе образ «мученика при владі». Усе, що він пропонує, на корені рубається парламентом і Урядом Молдови. Більш того, він чотири рази за цей час «відлучався» від виконання своїх обов’язків, що знову-таки спрацювало на «мученицький» імідж Глави держави.

Що ж за цей час наобіцяв своїм громадянам Ігор Додон? Спочатку він позиціював себе як проросійський політик, водночас нещадно таврував молдовських євроінтеграторів за їхній прозахідний вектор розвитку країни. Ставши Президентом, Ігор Додон заявив, що доб’ється для Молдови статусу спостерігача у Євразійському союзі. Трохи пізніше (це було б напевно) Кишиневу у Євразійському союзі надали б повноправне членство. Але Ігор Миколайович не міг не розуміти, що від його особистої волі нічого не залежить. Молдова – не монархія, а парламентська республіка.

Далі ми почули його різкі заяви щодо антиросійських випадів євроінтеграторів. Вони лунали не раз: і після рішення Конституційного суду РМ щодо права на видворення російських військ із Придністров’я, і у зв’язку з висилкою російських дипломатів із Кишинева, й у зв’язку з оголошенням персоною нон грата Дмитра Рогозіна, і після ініційованої молдовським Міністерством закордонних справ та євроінтеграції проекту резолюції Генеральної Асамблеї ООН стосовно до російської військової присутності на берегах Дністра. Цей перелік можна продовжувати й далі. Гучними словесами Ігор Додон не обмежувався.

Найчастіше, після чергової антиросійської витівки своїх політичних опонентів, Президент Молдови зустрічався з першими офіційними особами Росії. Не варто закінчувати Московський інститут міжнародних відносин, щоб розуміти, що візити глав держав за кордон знічев’я не здійснюються. Вони ретельно готуються. Тому ми без зусиль можемо простежити низку дуже вже дивних збігів. Спочатку відбуваються антиросійські випади парламенту, Уряду та Конституційного суду Молдови, а потім Президент РМ негайно летить до Москви – переконувати керівництво Росії, Кремль не вживати відповідних заходів проти його держави.

Отак мимоволі й починаєш замислюватися, а чи не «співає» Ігор Додон в дуеті зі своїми політичними опонентами – парламентом, Урядом і Конституційним судом РМ? Адже дуже зручно при «проросійському» Президентові, що не має реальних повноважень, без усяких наслідків вставляти палиці в колеса Москві.

Здається, що з цієї ж точки зору варто розглядати й публічні виступи Ігоря Додона, які не стосуються молдовсько-російських відносин. Колись він намірився змінити державну символіку своєї країни, а заодно ввести до реєстру офіційних свят дату першої згадки про молдавську державність. Напевно, не знав він, що в парламенті, від рішення якого залежить усе в Молдові, засідають здебільшого люди, які вважають цю саму державність історичною помилкою. Враження наївної людини Ігор Миколайович не справляє. Якраз навпаки.

І, нарешті, звернемося до взаємин між Кишиневом і Тирасполем. За два роки відбулося чотири зустрічі президентів ПМР і РМ. І більшість проблем, вирішити які Ігор Додон обіцяв у найкоротші терміни, досі з порядку денного молдовсько-придністровського врегулювання не зняті. Зате не так давно він виступив з ініціативою проведення всенародного референдуму в Молдові про майбутній статус Придністров’я. Про те, як відреагувало Міністерство закордонних справ ПМР на цю ідею, ми вже писали. Повторюватися не будемо.

Питання в тому, як поставиться до цієї «витівки» Ігоря Додона парламентська більшість Молдови. Поки що молдовські законодавці сидять, «набравши води в рот». У такому випадку, дійсно, краще удати, що Глава держави нічого не говорив. І розкритикувати не можна, і погодитися теж. Розкритикувати не можна тому, що хоча сама тема реінтеграції з Придністров’ям непопулярна в народі, але відкрито протидіяти ідеї «відновлення територіальної цілісності» – означає втрачати політичні очки. З іншого боку, сама ідея проведення такого референдуму в Молдові не до вподоби молдовським верхам. Адже якщо так справа піде, то народ може зажадати проведення плебісцитів і з інших, дуже незручних для влади приводів. Про що, до речі, й говорилося в коментарі нашого МЗС у зв’язку з ідеєю Ігоря Додона щодо проведення референдуму.

Нічого не скажеш, проведення всемолдовського референдуму про долю придністровського народу – прекрасний хід для набору політичних очок напередодні наступних виборів. Але не більше. Ви можете запитати, а навіщо це потрібно, якщо я припускаю, що Ігор Додон працює у зв’язці з євроінтеграторами? Добре, відповім як одесит – запитанням на запитання: ви повірили б у щирість політика, який несподівано перестав би вести активні дії напередодні передвиборчої кампанії?

Підбиймо підсумок. У Молдові складається невластива для цієї парламентської республіки ситуація. Те, що Президент РМ обирається всенародно, але не має практично ніяких повноважень, цілком влаштовує нинішню реальну владу країни. Є Глава держави, що виражає інтереси більшої частини населення, але, як виявляється, він висловлює ці інтереси тільки на словах. А є парламент РМ, де з тих чи інших причин більшість депутатів є обранцями меншої частини молдовського народу. Зауважимо, що подібна ситуація вигідна всім політичним силам Молдови. Вона захищає країну від соціальних сплесків на політичному ґрунті, дозволяє безкарно робити гидоти Росії, морочити голову одній частині населення своєю «проросійськістю», а другій – «швидким входженням в європейську сім’ю».

Аналізував Павло   ОСТАПЕНКО.