Олександр Запасний понад 25 років є активним членом Правління товариства української культури «Червона калина». Ще донедавна він керував справами Тираспольської держадміністрації, у 80-ті – завідував оргвідділом Тираспольського міськкому комсомолу, але й досі його пам’ять трепетно береже спогади про комсомольську юність.
«Нині майже в кожному випуску новин нам сповіщають про страшні, часом зовсім дикі вчинки молодих хлопців та дівчат. І такі, дійсно, є. Я роздумував над цим і дійшов висновку: коли зникає одна ідеологія, то на її місце приходить якась інша. Недарма кажуть, що святе місце пустим не буває, що й сталося з розвалом СРСР. Усе зруйнували, а нічого нового, більш достойного, не запропонували. А якщо молоді не приділяти увагу, не виховувати її на позитивних прикладах, то вона може потрапити в яку-небудь сумнівну організацію. Молодих легко збити з правильного шляху.
Комсомол був найбільш численною організацією в країні. А в брежнєвську епоху в ньому значилося понад 30 млн чоловік. Приймали майже всіх охочих від 14 до 28 років. Комсомол був тією силою, яка допомагала юнакам і дівчатам визначитися в житті. Крім того, кожна людина зобов’язана бути свідомим громадянином держави: у навчанні, у професійній діяльності. Моє глибоке переконання – без чітких моральних орієнтирів, без принципів людина не може існувати. Я за те, що ідея й система повинні бути, й не завжди це погано.
Найбільші підприємства нашого краю – Молдавська ДРЕС у Дністровську, бавовняний комбінат (ХБК) у Тирасполі, Рибницький металургійний завод – усі вони були ударними комсомольськими будовами. Молодь приїздила з усіх куточків Радянського Союзу. А після зведення виробничих корпусів необхідні були досвідчені фахівці. Наприклад, на ХБК прибували ткалі й прядильниці з російського міста Іванова, фахівці з Тернополя і Херсона. З Тернополя прибували цілі бригади майстрів, технологів, інженерів для проведення пусконалагоджувальних робіт, ділилися досвідом, навчали наших робітниць. Чимало їх залишилося на постійне проживання. Я також у 1984 році працював на Всесоюзній ударній комсомольській будові Кансько-Ачинського теплоенергетичного комплексу – комбінату «КАТЕКуглестрой», що в Красноярському краї. Ми їхали туди з піснями, з радістю, ми були щасливі. Молодь працювала завзято, з вогником. Гордість переповнювала нас, адже нам довірили взяти участь у зведенні найбільшого у світі комбінату з видобування вугілля відкритим способом.
Комсомольці Тирасполя брали участь і в будівництві Байкало-Амурської магістралі (БАМ). Що б хто не говорив, але ми, дійсно, їхали туди не за грішми, а за «запахом тайги». Звичайно, й заробити кожному хотілося, не без того. Та на першому місці було переконання, що ми робимо важливу справу для своєї батьківщини – Радянського Союзу.
Цей ювілей – 100-річчя народження комсомолу – для нашого покоління останній. Навряд чи хтось із нас доживе до його 150-річчя. Річ не в тім, що комсомол був такий хороший, справа в тому, що комсомольці відчували, що держава цікавиться молоддю і не тільки на рівні лозунгів. Тобто, комсомольці жили з розумінням того, що вони комусь важливі й цікаві. Держава насправді вкладала серйозні кошти в комсомол і подібні організації. Вона серйозно піклувалася про виховання й освіту молоді – майбутнє країни. А потім країни не стало, не стало й комсомолу. Несподівано виникло відчуття покинення, відсутність розуміння того, як жити далі… Я відчуваю це й досі, звичайно, вже у вигляді якоїсь ностальгії. А нинішньому поколінню це, на жаль, зовсім не цікаво».
Ірина МАСЛОВА.