Можна по-різному ставитися до ідеалів минулого: ностальгувати за ним або вважати пережитком минулої епохи… Але той факт, що справи комсомольців збереглися в історії Придністров’я і конкретно Рибниці, заперечувати не можна. Багато чим у нашому нинішньому житті ми завдячуємо тим принциповим і безкомпромісним хлопцям і дівчатам з високими прагненнями. Історія комсомолу – це історія людських доль. І, на щастя, ми можемо долучитися до них, дбайливо збережених у пам’яті колишніх комсомольців. Можна без перебільшення сказати, що комсомол кардинально змінив їхнє життя.
У цьому переконана яскрава особистість нашого міста – Євгенія Артемівна Туранська. Вона зі зворушливою скромністю була здивована увагою до своєї персони, але радість від того, що може розповісти нинішній молоді про насичене, змістовне й цікаве життя своїх ровесників, молодих людей минулого століття, приховати не змогла.
Кілька років тому Євгенія Артемівна всі свої комсомольські атрибути, регалії і документи передала до фонду Рибницького краєзнавчого музею, де їх дбайливо зберігає головний хранитель Людмила Мараренко. Саме там і відбулася наша зустріч, на яку наша героїня прийшла з гостинцем – кетягом калини. Цим вона висловила своє особливе почуття істинної українки. Як виявилося, Євгенія Артемівна у 1958 році закінчила Сарацейську семирічну українську школу, а з 1992 року є нашою постійною читачкою. І це одна з особливостей комсомольців, яка стала звичкою на все життя, – потреба читати періодику.
«Комсомольський час був найкращим! Він пов’язаний з молодістю, першою професійною відповідальністю, – почала розмову Євгенія Артемівна, – яка лягла на мої плечі, коли я прийшла до школи піонервожатою в 1962 році. Ще ученицею я була дуже активною, жоден захід не пропускала. І саме тоді потрапила у поле зору директора й завуча, які й запросили мене працювати у школі й багато допомагали мені в роботі та у професійному становленні».
Таку енергійну та ініціативну комсомолку не могли не помітити, і 1967 року Євгенію Артемівну запросили до РК ЛКСМ очолити відділ учнівської молоді, де вона пропрацювала до 1972 року.
Ці роки наша героїня зберігає в пам’яті, як час активної діяльності відділу з організації роботи з учнями та їхніми вожатими. У її скарбничці безліч добрих справ, спортивних та культурних заходів, які проводилися на різних рівнях.
У школах міста та району кожна піонерська дружина була активним учасником експедиції «Сяйте, ленінські зірки!». Учні проводили краєзнавчу роботу під гаслом «Моя батьківщина – СРСР», вивчали бойові та трудові традиції радянського народу, шефствували над ветеранами ВВВ, вели пошук їхніх рідних, похованих у братських могилах сіл району. Результатом такої масштабної роботи стало створення музею.
Серед напрямків діяльності був і такий – «Ростемо інтернаціоналістами», у рамках якого створювали клуби інтернаціональної дружби (КІД), організовували поїздки, листувалися з однолітками з інших країн. Кожна школа збирала «портфель в’єтнамському другу», переказувала гроші на будівництво Палацу піонерів на півночі країни – в Анадирі.
«Досить яскравою згадкою є така акція того часу, як «Мільйон – Батьківщині». Усі пам’ятають, як школи щороку змагалися, коли збирали макулатуру та металобрухт. Якою ж нагородою для всіх нас стало курсування по місту піонерського автобуса, виготовленого із зібраного металобрухту в пам’ять про Олександра Русяновського – воїна-афганця, нашого першого загиблого рибничанина. Гордість переповнювала нас тоді за цю справу. А зараз особливу гордість відчуваю, коли дивлюся на наші білочинські, єржівські пагорби, які ми, рятуючи від дощових розмивів, засаджували ялинами та соснами, що нині смарагдовим килимом розрослися на колись сірих кам’янистих схилах. Багато було й інших заходів екологічного напрямку. У Рибницькому районі дуже багато джерел, за якими під керівництвом комсомольців доглядали піонери», – розповідає Євгенія Артемівна.
Зі справжньою ностальгією згадує вона і гру «Зірниця», де на республіканському рівні в 1972 році загін міської СШ № 4 посів III місце.
Того ж 1972 року Євгенію Туранську призначили директором Будинку піонерів. Адже комсомольська активістка й організатор уже була готова до більш відповідальної роботи. З новим колективом ініціативних, енергійних та працьовитих комсомольців-однодумців вона теж втілила в життя багато сміливих ідей. Однією з таких було створення піонерського табору «Ера», який набув широкої популярності та про який говорили, що це молдавський «Артек». Ініціативу підтримали у райкомі комсомолу, і до її реалізації залучили всі підприємства міста та колгоспи району, які мали побудувати по одному будиночку в незвичайно красивій лісовій місцевості поблизу села Катеринівки. Комсомольці Будинку піонерів заснували міський піонерський штаб «Червона гвоздика». Стати його членом було високою честю, потрібно було її заслужити. 1973 року штаб ініціював і провів у Рибниці Всесоюзний зліт співдружності штабів.
Звичайно, щоб добиватися таких суттєвих результатів, потрібно мати природні задатки, якими Євгенія Артемівна була наділена. А щоб удосконалювати й розвивати свої організаторські здібності, вона відвідувала по комсомольській лінії різноманітні семінари, курси. І навіть відповідний документ у неї зберігся – посвідчення про навчання на курсах перепідготовки комсомольських працівників у Київській зональній комсомольській школі.
Була Євгенія Артемівна редактором і ведучою передачі «Молодіжні вісті» на місцевому радіо. «Один раз на місяць ми могли в ній розповісти, чим живе комсомол, які комсомольсько-молодіжні колективи відзначилися і в чому. Працював і «Комсомольський прожектор», який висвітлював недоліки у роботі», – зауважила вона.
Роботу комсомольської активістки неодноразово відзначали нагородами: почесними грамотами, значками за активну роботу з комсомольцями та піонерами, ювілейні медалі. Серед них – Пам’ятний знак ЦК ВЛКСМ «50 лет с именем Ленина». «Коли я отримала цей значок, було таке враження, нібито це орден», – згадує Євгенія Артемівна.
«Євгенія Артемівна – це людина-літопис. А у всьому районі її називали не інакше як «наш вожак». Вона одна з небагатьох має серед нагород ювілейну медаль «80 років ВЛКСМ», – ось так коротко та влучно охарактеризувала мою співрозмовницю музейний хранитель Людмила Мараренко.
Звичайно, життя і діяльність кожного комсомольського активіста, а тим паче вожака, – це ціла епопея. Та на запитання, що ж дав комсомол конкретно нашій героїні, чим запам’яталася юність, вона відповіла: «Комсомол познайомив і міцно здружив нас. Я донині дружу з тими комсомольськими працівниками, секретарями первинних комсомольських організацій, рядовими комсомольцями, з ким мені довелося працювати в комсомолі в 60–70-ті роки. Не можу не згадати свого друга і соратника – II секретаря райкому комсомолу Валерія Васильовича Маймуста, з яким працювала в 1967–1968 роках. Його діяльність заслуговує на особливу увагу, оскільки він зберіг знамено районної комсомольської організації, а після розпаду СРСР щороку збирав комсомольських активістів у день народження нашої організації. Такі збори завжди супроводжувалися урочистим внесенням і винесенням прапора, звітуванням за минулий рік, комсомольськими піснями, тобто з дотриманням усіх вимог комсомольських зборів. Валерій Маймуст разом з Борисом Палагнюком стояв біля витоків створення Рибницького українського товариства. Роль комсомолу в історії та в моєму житті переоцінити неможливо! Ми були дуже дружні й усе встигали: працювати, відпочивати, брати участь у громадських справах. Нинішня молодь теж хороша і талановита. Радіє душа, коли дивишся на наших спортсменів, музикантів, танцюристів, співаків, волонтерів. Своїми досягненнями вони вражають і змушують ними пишатися».
І все-таки, попри таку високу оцінку нинішньої молоді, наша героїня висловила їм побажання бути ще більш згуртованими, сумлінними, працьовитими, безкорисливими у своїх починаннях. Саме таку пораду Євгенія Артемівна Туранська має право давати, оскільки з 1991-го по 2011 рік працювала директором Рибницької СШ № 9 і добре знає, чого бракує нинішнім учням.
А ще хочеться сказати, що за вагомий внесок у розвиток української мови та культури за весь період свого директорства Євгенія Туранська нагороджена орденом княгині Ольги II ступеня.
Зараз колишня комсомолка проводить увесь свій вільний час у домашніх клопотах, доглядає дім і сад. А ще все своє життя Євгенія Артемівна вишиває. І вишивальниця вона, як і комсомолка, – славетна.
Враження від спілкування з цією жінкою залишилися найприємніші. Зустріч з нею була першою, а нібито все життя з нею знайомі. А на прощання «комсомолка назавжди» процитувала рядки з відомої пісні, які прозвучали як заповітна мрія:
«Если снова начать, я бы выбрал опять бесконечные хлопоты эти…».
Максим ГАЛЬЧУК.