На початку шістдесятих років минулого століття Миколі Жинжеру довелося брати участь у будівництві майбутнього енергетичного гіганта, а нині флагмана енергетики Придністров’я – Молдавської ДРЕС і міста енергетиків Дністровська.
На комсомольську будову тоді приїжджала молодь з усіх кінців величезної радянської країни. Це були романтики, які не боялися труднощів і розуміли, що своїми руками вони закладають основи прекрасного майбутнього.
«На місці нинішнього Дністровська й електростанції колись були поля, сади й виноградники, – згадує ветеран. – Ми жили в наметах і бараках. Працювали важко, до знемоги, по коліно в багнюці, в мороз і холодний вітер, втомлювалися страшно. Часом працювали й по закінченні своєї зміни. Попри всі негаразди, веселитися теж уміли. Під гармонь і гітару вечорами співали пісні, слухали платівки – мріяли про кохання, щасливе подружнє життя…»
Молодь вирішувала свої насущні проблеми: комусь треба було допомогти з житлом, а комусь і вказати на необмірковану поведінку, сперечалися, уточнювали графіки виконання робіт, налагоджували побут, боролися з хуліганством, а також організовували веселий відпочинок. Миколі й досі дорогими є імена друзів, комсомольських активістів того часу: Анатолія Васильєва, Василя Перепелиці й комсорга будівництва Віктора Киргинцева. Багато хлопців, таких, як і він, були вихідцями з сіл.
Краса рідного українського села Розльоти Чернігівської області назавжди залишилася в пам’яті Миколи. Його батько загинув під час Великої Вітчизняної, звільняючи рідні місця від фашистів. Дитинство не було ситим, але він бачив, як, попри бідність і важку працю, селяни йшли в поле з піснями. Люди ще жили радістю Великої Перемоги. Хлопчик допомагав матері по господарству, а по закінченні семирічки почав і сам заробляти гроші, працюючи в колгоспі спочатку причіплювачем, а потім механізатором. Як і багато його однолітків, юнак мріяв про нове, прекрасне життя і розумів, що будувати його доведеться самому.
Країні, яка тільки-но почала відбудовуватися після воєнної розрухи, потрібен був хліб, і молодь відгукнулася на заклик Батьківщини. Так розпочався процес освоєння орних земель. За комсомольською путівкою, в 1959 році, шістнадцятирічний юнак вирушив у далекий Казахстан. Йому повною мірою довелося випробувати свої сили. Літо тут було занадто спекотне, а зими – люті й з буранами. Траплялося, що люди замерзали, заблукавши в дорозі. Труднощів було чимало, але й донині десь світить вогнями маленьке селище хліборобів, побудоване добровольцями.
Після цілини Микола поїхав на Молдавську ДРЕС, оголошену на той час Всесоюзною комсомольською будовою. З усіх кінців Радянського Союзу сюди з’їжджалася молодь. Миколі відразу запропонували посаду механіка, а коли знадобилося, він став учнем кранівника. Навчався в прискореному темпі: після двох днів навчання хлопець взявся за важелі підйомного крана. Було нелегко, але щасливо відпрацювати свою першу зміну допоміг набутий колись досвід механізатора. Прокладав він дороги в бік села Градениці, зводив дамби берегової насосної станції, закладав фундамент другого блоку Молдавської ДРЕС. На його рахунку також найперші будинки вулиць Дністровська. За роки роботи Микола Жинжер став справжнім професіоналом. З висоти того самого підйомного крана він «видивився» в бригаді малярів сувору та ладну дівчину, співачку Раєчку і з нею розділив своє подальше життя. По завершенні робіт у Дністровську подружжя поїхало прокладати дороги й будувати нові міста на Крайній Півночі. Однак «невгасиме світло» дністровських вікон нагадувало про себе й вабило все частіше.
Розмірено і неквапливо тече життя ветеранів у побудованому їхніми руками місті. Головне багатство цих людей – син і дві онучки. Про «золоті гори» вони не мріють, хочуть лише, щоб був мир на нашій землі й порозуміння між людьми.
У житті ветерана праці Миколи Жинжера було чимало важких випробувань і водночас гарних справ. Він розділив долю своєї країни й того покоління, яке свято вірило у світле майбутнє. За трудові подвиги його ім’я вписане в Книгу Пошани Молдавської ДРЕС. На схилі років він відчуває себе щасливою людиною і з гордістю говорить нащадкам: «Так, я був комсомольцем!»
Лара ЧАЙКА.