За період з 25 грудня 1979 по 15 лютого 1989 року на території Афганістану за різними даними виконували інтернаціональний обов’язок близько одного мільйона радянських військовослужбовців, серед яких були й уродженці Слободзейського району.
Сьогодні ми розкажемо про Ігоря Дощука. Народився він 18 липня 1967 року в Слободзеї в сім’ї службовців. Мати – Лідія Антонівна – медпрацівник, батько – Леонтій Петрович – електрик. Родина жила у військовому містечку східної частини Слободзеї. Дитинство Ігоря пройшло серед військових, а дружба з їхніми дітьми дозволила хлопчикові дізнатися про життя прапорщиків та офіцерів. Йому доводилося іноді чути розповіді про службу в різних куточках Радянського Союзу і за його межами – в Німеччині, Угорщині, Чехословаччині, Польщі. Були серед них і ті, що побували в Афганістані. У хлопця з раннього дитинства сформувалося сприйняття професійних військових як сильних, сміливих і безстрашних людей.
Ігор у 1984 році закінчив Слободзейську середню школу № 2. Улюбленими предметами були географія, історія, початкова військова підготовка та фізкультура. На уроках ПВП він швидше за всіх розбирав і збирав автомат, подобалися йому і стройові заняття, взагалі, з задоволенням вивчав військову справу. У старших класах Ігор почав серйозно займатися спортом (легкою атлетикою, веслуванням, спортивним орієнтуванням), багато читав. По закінченні школи вступив до Карагашського СПТУ, яке з відзнакою закінчив і здобув фах механізатора.
Юнак не розгубився, коли у листопаді 1985 року надійшла повістка з військкомату. Він навіть був радий, що йому доведеться служити в армії. Спочатку це був Кишинівський республіканський військкомат, в якому формувалася команда 40 А. Буква А означала Афганістан. Про те, куди їде, дізнався лише в поїзді, який прямував до Ашхабада.
Вдома залишилися чекати Ігоря батьки й сестричка Світлана. Батько і мати дуже хвилювалися, чекали листів, раділи їм, але тривога за сина два роки жила в їхніх серцях. У своїх листах син ніколи не скаржився їм на тяготи армійської служби. Він завжди писав коротко: «У мене все гаразд. Живий, здоровий і вам бажаю того ж».
Молодий солдат потрапив у навчальний полк в Ашхабаді. Через півроку «учебки» Ігор здобув військову спеціальність «командир артилерійської гармати». За розподілом він був направлений для подальшого проходження служби у військову частину, дислоковану за 18 км від афганського міста Кандагару. Провінція Кандагар розташована на кордоні з Пакистаном. Це місце вважалося одним із найнебезпечніших, тому що саме там моджахеди, озброївшись у Пакистані, поверталися до Афганістану таємними стежками.
На місці служби Ігор був включений до штату артилерійського дивізіону, завдання якого полягали у виконанні рейдових операцій зі знищення скупчення живої сили й бойової техніки бандитських формувань моджахедів. Він і досі пам’ятає свого командира – капітана Габунова, якого потім змінив капітан Свєтлов. У батареї, де служив Ігор, були й земляки – з Незавертайлівки, Фалешт, Кантемирівського району. Із земляками він спілкувався і дружив. Всі вони, як могли, підтримували один одного.
Наш герой брав участь у 17 бойових операціях зі знищення караванів противника, що рухалися з Пакистану. І всі 17 разів перебував між життям і смертю. Загинути можна було не тільки в бою. Ветеран згадує, як одного разу під час пересування в інше місце дислокації радянська колона зупинилася. Він вийшов на узбіччя дороги й подивився навколо: краса гір була невимовна, але щось немов змусило його подивитися під ноги… Буквально в сантиметрі від його ноги була протитанкова міна. Напевно, вперше в житті всерйоз солдат почав молитися Богу, щоб той допоміг вибратися з небезпечної пастки. Вже й не пам’ятає, як, майже не торкаючись землі, повільно відступав назад. Ще мить – і не було б людини.
Добре пам’ятає і знає ветеран Афганістану ціну води, якої часто не вистачало навіть для пиття. Навчилися бійці за допомогою одного літра води митися з ніг до голови, в ній же прати речі.
Медаллю «За відвагу» Ігор Дощук був нагороджений вже після демобілізації. До виведення військ з Афганістану залишалося ще два довгих роки. Тому мало хто зі знайомих і навіть родичів знав про його високу нагороду. Дивно те, що сам Ігор Леонтійович лише припускає, за що вона: найімовірніше пов’язана з подіями жовтня 1987 року. Тоді до дембеля Ігорю залишався місяць і всі думки, звичайно ж, були про швидке повернення додому, але, на війні як на війні…
Розпочався армійський рейд, метою якого було знищення великих бандитських формувань. Наші війська неодноразово безуспішно намагалися увійти в стратегічно важливий гірський район. Зрештою командуванням було прийнято рішення: на одну з гірських висот відправити розвідувальну групу з 20 осіб, серед яких були корегувальник артилерійського вогню й авіанаводчик. Після чергової невдалої спроби увійти у вказаний гірський район, надійшов наказ відступити – занадто великими могли виявитися втрати.
Відправили на розвідку спецгрупу, але вона була блокована моджахедами. Вихід у цій важкій ситуації був такий: залишити лише одну артилерійську батарею, якою командував Ігор. Батарея повинна була забезпечити відхід розвідників, завдати вогневого удару по «духах», дислокованих біля підніжжя гори. Командир Дощук прийняв нестандартне рішення: обстріляти цю дільницю не бойовими, а освітлювальними й димовими снарядами. Розрахунок був простий: під час вибуху такого снаряда утворювалася велика хмара густого диму, а освітлювальні снаряди горіли сліпучим білим факелом, красивим і страхітливим. Душмани не відразу зрозуміли мету цього «феєрверку», й вирішили, що проти них застосовується нова не відома їм зброя.
Обстрілюючи таким чином позиції душманів від середини гори до її підніжжя, створивши димову і вогневу завісу, артилеристи дали можливість розвідникам вийти з пастки буквально по головах ворогів. Бойова операція тривала трохи понад годину. За цей час було витрачено 40 ящиків димових і 40 – світлових снарядів. Порушувалися всі технічні нормативи й техніка безпеки, артилеристи піддавали себе величезному ризику. У таких випадках говорять про дуже важкі навантаження не тільки для техніки, але і для людей. Вони все витримали, і не було більшої радості зустріти розвідників: у пропаленому одязі, з опіками на обличчях, з обгорілим волоссям, але головне – живих, урятованих.
Вищою нагородою для цього артилерійського розрахунку, яким командував Ігор Дощук, стало міцне рукостискання командира розвідників.
Демобілізувавшись, повернувся Ігор у рідну Слободзею. Радості батьків не було меж. Син почав працювати в колгоспі «ХХ партз’їзд» механізатором, пізніше здобув професію електрика, газозварника, але найбільше його приваблювала служба в армії. З 1991 року він – військовослужбовець Збройних сил ПМР. Нове місце служби вимагало спеціальних знань, тому в 1994 році вступив він на заочне відділення інженерно-технічного факультету ПДУ. Тоді ж йому було надано звання прапорщика, а згодом – старшого прапорщика.
Швидко минає час. У 2019 році 15 лютого виповниться 30 років від дня виведення радянських військ з Афганістану. Залишила десятирічна війна свій «афганський слід» у долі кожного воїна, який брав у ній участь. Наші земляки – не виняток. Нині всі «афганські» хвороби позначаються на здоров’ї, але Ігор Леонтійович ніколи не скаржиться – не вміє. Відрізняють його чуйність, товариськість, щедрість, чесність, принциповість, якось дивно «уживаються» вони з його добротою і скромністю. Таким його пам’ятають і знають люди, з ким він служив, працював, спілкувався. Таким його пам’ятають сім’ї військовослужбовців, з якими жив у військовому містечку в дитячі роки. Завжди, бувши ще підлітком, допомагав він їм дров нарубати, води принести, ремонт у квартирі зробити: і білив, і фарбував. Бувало, що й дітей із дитячого садка приводив додому і був з ними до приходу когось із батьків. З багатьма й досі спілкується.
З 1990 року він одружений на своїй однокласниці Ірині, нині Ірині Федорівні, яка працює директором Слободзейської ЗОШ № 4. Разом виховують вони сина Олександра й дочку Анастасію, яка, до речі, відмінниця навчання, призер районної олімпіади з математики. За характером така ж, як батько, – товариська, доброзичлива, життєрадісна, любить співати й танцювати.
Син Олександр обрав професію військового, тим паче, що його вибір підтримав тато. По закінченні Санкт-Петербурзького морського технічного університету він став кадровим військовим. Олександр – офіцер-підводник Північного флоту Росії. Він, як і батько, теж ніколи не скаржиться на труднощі своєї нелегкої служби. Тепер уже у нього під час спілкування з сім’єю на питання «Як справи у тебе, синку?» завжди коротка відповідь: «У мене все гаразд. Усе нормально. За мене не хвилюйтеся».
Після виходу у відставку Ігор Леонтійович без діла не сидить. Він із задоволенням працює на своєму винограднику і в будь-яку пору року ловить рибу. Уся душа його належить онукові. Вадюша народився 15 лютого – в день виведення радянських військ з Афганістану. Дідусь упевнений: це не випадковий збіг.
Валентина ЛИПОВАН.