У квітні 1985 року в навчальному центрі афганських моджахедів (ісламських бойовиків, терористів), розташованому у фортеці Бадабер на території Пакистану, вчинила бунт зовсім невеличка група військовополонених – українців, росіян, білорусів, татар. Придушити повстання змогли тільки вогнем артилерії. На місці табору досі, як пам’ятник, зіяє величезна воронка.
Найбільш закрита сторінка афганської війни
Фортеця Бадабер розташована в десяти кілометрах на південь від пакистанського міста Пешавара. Тепер там практично нічого немає. Однак під час афганської війни тут працював навчальний центр моджахедів, яких готували до партизанських дій проти радянських воїнів-інтернаціоналістів у Афганістані. Саме цього періоду стосуються трагічні події, правда про які протягом довгого часу старанно замовчувалася.
26 квітня 1985-го група радянських солдатів і військовослужбовців Збройних сил Афганістану, захоплених у полон у 1983 році в Панджшері й утримуваних у в’язниці Бадаберу, вчинила бунт. Захопивши склад зі зброєю, повстанці понад добу утримували оборону. Пропозицію лідерів бойовиків добровільно припинити опір, повсталі відкинули. У результаті штурму в’язниці переважними силами противника та ще й у супроводі артилерійського обстрілу всі в’язні загинули. Імена героїв, які замість ганебної неволі вибрали смерть у нерівному бою, країна дізналася лише через кілька років. Тепер про них написані сотні газетних і журнальних статей, художніх творів. Подвиг жменьки військовослужбовців став основою кількох художніх фільмів. Бадабер і донині зберігає чимало таємниць, залишаючись найбільш закритою сторінкою афганської епопеї.
Як усе відбувалося
Усе розпочалося близько 18-ї години за місцевим часом. Група радянських і афганських військовополонених (приблизно 24 людини) вчинила у фортеці бунт з метою вирватися з душманського полону. Момент був обраний не випадково: весь особовий склад навчального центру вишикувався на плацу для здійснення вечірньої молитви, а з 70 охоронців на своїх постах залишилися тільки двоє. Як згадував пізніше колишній президент Афганістану Бурхануддін Раббані, сигналом до повстання були дії одного з радянських солдатів. Міцно складений хлопець зумів роззброїти наглядача, який приніс у камеру юшку. Потім боєць відкрив інші камери й випустив на свободу решту в’язнів, у тому числі й афганців.
Заволодівши зброєю, залишеною охоронцями, повсталі почали з боєм пробиватися до воріт в’язниці. За деякими даними, їх головним завданням було дістатися до радіовузла фортеці, щоб вийти в ефір і повідомити про своє місцеперебування. Настільки гучна акція дозволила б Послу СРСР в Ісламабаді виступити з нотою протесту і привернути увагу світової громадськості до подій. До того ж це був вагомий аргумент, що підтверджував втручання Пакистану в справи Афганістану. Через кілька хвилин повстанці заволоділи складом. Озброївшись, вони зайняли позиції, вигідні для знищення курсантів, викладачів і підрозділів охорони. На дах було виставлено великокаліберні кулемети й міномети М-62, приведені в бойову готовність ручні протитанкові гранатомети.
Але до цього моменту територія навчального центру вже збезлюдніла: знайшлися зрадники з-поміж колишніх військовослужбовців-таджиків, які переметнулися на бік душманів і попередили їх про наміри повстанців. Забарикадувавшись в одній із глинобитних веж, радянські й афганські воїни зайняли оборону. Прилеглий до табору район досить швидко був блокований загонами душманів, пакистанською міліцією, а також танковими, артилерійськими й піхотними підрозділами Пакистану. Прибулий до місця подій Раббані, використовуючи гучномовці й телефонний зв’язок, вступив у переговори з повсталими. Військовополонені висунули свої вимоги: організацію зустрічі з радянським Послом, представниками ООН або Червоного Хреста.
Ісламісти ультиматум проігнорували, у свою чергу, запропонувавши в’язням здатися. Почувши категоричну відмову, Раббані, за погодженням з пакистанськими воєначальниками, віддав наказ про штурм в’язниці. Захисники фортеці щільним прицільним вогнем відбили першу атаку. Бій, то затухаючи, то розгораючись знову, тривав усю ніч. І хоча сили були явно нерівні, зломити оборону радянських і афганських військовополонених моджахедам не вдалося. До 8-ї ранку стало остаточно ясно, що здаватися вони не збираються. Більш того, опір ставав усе більш запеклим. Один із пострілів гранатомету з боку фортеці ледве не вбив самого Раббані – серйозні осколкові поранення дістав його охоронець. Тоді Раббані вирішив кинути в бій всі наявні сили й засоби. Проти повстанців були застосовані артилерія, зокрема реактивні системи залпового вогню «Град», танки й навіть вертольоти ВПС Пакистану.
Розвідка зафіксувала радіопереговори між екіпажами вертольотів і авіаційною базою, а також доповідь одного з пакистанських військових льотчиків про виконання завдання – бомбового удару по табору. У результаті прямого попадання снаряда вибухнули боєприпаси, що зберігалися на складах. Перший вибух був такої сили, що осколки розлетілися на кілька кілометрів. За ним сталося ще кілька десятків розривів. У небо, немов останній салют героям Бадабера, зметнулися сотні снарядів і мін. Здавалося, що у вогняному пеклі не міг вижити ніхто. Але навіть після того, як були зруйновані стіни й у фортецю увірвалися озвірілі моджахеди, бій тривав. Поранені та обпалені радянські воїни зустріли ворогів автоматними чергами. Тих, хто ще дихав і пручався, душмани добивали багнет-ножами, закидали гранатами.
Росіян у полон не брати!
Після придушення повстання в Бадабер закинули радянського розвідника. Подробиці його доповіді шокували військове керівництво СРСР. У результаті штурму в’язниці всі полонені загинули. Противник також зазнав відчутних втрат: загинуло близько ста моджахедів, шість іноземних радників, тринадцять представників пакистанської влади й двадцять вісім офіцерів армії Пакистану. Були знищені три системи «Град», два мільйони ракет і снарядів різного типу, близько сорока гармат, мінометів і кулеметів. Вибух і пожежа, яка виникла пізніше, знищили ряд будівель, у тому числі й канцелярію тюрми, в якій зберігалися документи зі списками в’язнів.
З часом все таємне стає явним. Про повстання в Бадабері світова громадськість все-таки дізналася: артилерійську канонаду було чути навіть у Пешаварі. Другого травня багато інформагентств повідомили про нерівний бій, який вели радянські й афганські військовослужбовці в Пакистані. Навіть радіостанція «Голос Америки» четвертого травня змушена була передати, що «…на одній із баз афганських моджахедів на території Пакистану в результаті вибуху загинуло 12 радянських і 12 афганських полонених». Факт збройного виступу в Бадабері підтвердив і представник Міжнародного Червоного Хреста, який відвідав 9 травня 1985 року радянське посольство в Ісламабаді.
Повернути героям імена
Жителі Радянського Союзу про трагедію під Пешаваром дізналися лише через місяць. 27 травня агентство друку «Новости» опублікувало повідомлення такого змісту: «Кабул. По всій країні тривають мітинги протесту громадськості у зв’язку з загибеллю в нерівній сутичці з афганськими бойовиками й регулярною пакистанською армією радянських і афганських солдатів, захоплених душманами на території ДРА і таємно переправлених у Пакистан. Селяни, робітники, представники племен гнівно засуджують варварську акцію Ісламабаду, який, у своєму прагненні уникнути відповідальності, незграбно перекручує факти».
Крізь скупі рядки повідомлення, в якому не знайшлося місця співчуттям родичам і сім’ям або захопленню подвигом полонених, чітко проступав політико-ідеологічний підтекст. Холодна війна вступала у вирішальну стадію, і ворогуючі сторони не пропускали жодної можливості якомога боляче вколоти противника. А розмінною монетою цих «міждержавних відносин» було життя солдатів і офіцерів.
Міністр оборони СРСР Сергій Соколов наказав установити прізвища воїнів, які брали участь у повстанні. Однак через те, що вся документація в’язниці згоріла, наша військова розвідка не змогла виконати цього завдання. Крім того, влада Пакистану і керівництво афганської опозиції зробили все можливе і неможливе, щоб напустити ще більше туману: на територію табору, оголошену мертвою зоною, не підпускали ні журналістів, ні працівників посольств. Але, попри численні перепони, спроби пролити світло на бадаберські події в нашій країні не припинялися.
Після розвалу Радянського Союзу до цього процесу активно долучилися МЗС РФ, громадські ветеранські організації, ЗМІ. Нові подробиці вдалося з’ясувати, коли у 2007 році в узбецькій Фергані журналісти виявили рядового Носиржона Рустамова, який вижив під час повстання. Громадськістю було встановлено ім’я керівника повсталих. Імовірно ним був Віктор Духовченко. Саме йому нібито вдалося обеззброїти охорону і звільнити своїх товаришів. Імена інших повсталих, у тому числі й афганців, точно невідомі. Але нині нам дуже хочеться вірити, що часи невідомих солдатів і забутих героїв минули безповоротно.
У 2000-х українськими орденами «За мужність» були нагороджені посмертно загиблі в Бадабері Сергій Коршенко і Віктор Духовченко. Призваний із Куйбишевської (Самарської) області Сергій Левчишин також посмертно був нагороджений орденом Мужності Російської Федерації.
Олександр ПЕТРЕНКО.