27 січня світ відзначатиме Міжнародний день пам’яті жертв Холокосту. Напередодні цієї дати я згадала одну подію минулого року.
Я поспішала до Будинку культури, а тому вирішила скоротити дорогу, йдучи, як у народі кажуть, навпрошки. На одній з алей сільського скверу мою увагу привернув невідомий меморіальний знак. Пам’ятників у Рашкові, письмова історія якого перевищує шість століть, багато. Є геологічні й археологічні, архітектурні та історичні. Одні споруджені на честь важливих подій, інші – на згадку про героїв-земляків. Недарма кажуть, що у Рашкові кожен камінь – свідок історії. Здавалося, що я вже знайома з усіма пам’ятними місцями цього старовинного поселення. А з’ясувалося, що ні!
Пам’ятник із полірованого граніту, що зображує розкриту книгу, повністю заволодів увагою. На її чорних «сторінках» було вибито 126 прізвищ. Одні – з ініціалами, інші – без. Ледве почавши їх читати, зрозуміла, на згадку про кого встановлений меморіальний знак. А пізніше завідувачка сільського музею Ольга Сливка підтвердила мою здогадку: гранітна «Книга пам’яті» увічнює імена жителів Рашкова, що постраждали від Холокосту. Слово це прийшло до нас зі старогрецької мови (що означало «повне спопеління»), давши назву одній з найстрашніших сторінок в історії ХХ століття, коли нацисти здійснювали масове знищення представників різних етнічних і соціальних груп.
Багатонаціональний Рашків сильно постраждав від фашистської політики «расової гігієни». Під час окупації німецько-румунські загарбники практично повністю знищили євреїв, які не встигли евакуюватися. «Батько, бувши головою сільради, у перші дні війни займався евакуацією мирного населення. Для цього були пущені в дію вантажівки та багато підвід. Перш за все з села намагалися вивезти єврейські сім’ї, яких у Рашкові була велика кількість. Бо вже було відомо, що їх і комуністів окупанти розстрілюють у першу чергу. Але бліцкриг дозволив фашистам стрімко захопити прикордонні території СРСР, позбавивши багатьох можливості виїхати вглиб країни, – згадувала Надія Савицька, яка сама пережила всі жахи окупації. – Євреїв зігнали на стадіон у центрі Рашкова. Їх морили голодом і спрагою. На благання про допомогу окупанти відповідали автоматними чергами».
Систематичне знищення єврейського населення фашисти здійснювали на всій окупованій території. У Кам’янці, яка теж була багатонаціональним містечком, майже всіх євреїв зігнали на базарну площу. Їхні будинки були розграбовані окупантами. «Близько 1 000 осіб тримали під дулами автоматів, – надала свідчення безпосередня учасниця тих подій Біля Беренштейн. – З цього числа румуни розстріляли 60 осіб. Їхні трупи скидали у велику яму біля пожежної команди. Інших під конвоєм повели в місто Балту. Не давали ні пити, ні їсти. Били палицями. Я сама бачила, як у Рашкові в Дністрі потопили 60 осіб – жінок, чоловіків, дітей і людей похилого віку. Мого чоловіка Беренштейна Бориса Хаймовича під час етапування румуни розстріляли, мою дочку Дору в 1942 році кинули в ополонку під лід. Мого батька Ткача Лейбе і матір Хану Симасовну також втопили у Дністрі румуни».
Один з очевидців перегону людей із Кам’янки в Рашків Іван Височанський згадував, як під час руху колони фашисти били прикладами гвинтівок тих, хто відставав, а потім шістьох напівживих жінок і чоловіків скинули у льох колишньої їдальні, де вони й померли.
Журналіст Майя Іонко, яка народилась у Рашкові, так описала картину, що приголомшила її в дитячі роки: «Колона людей розтягнулася на півсела. З боків – фашистські солдати, у голові колони – віз, на якому, немов колоди, одне на одного звалені люди. Ніхто не кричить, не плаче, не кличе на допомогу. Навіть діти мовчать. Обабіч дороги стоять жінки з вузликами, вони крадькома кидають у натовп хліб, картоплю. Раптом від колони відділяється сухувата стара жінка з подушечкою в руках. На її плече спирається високий парубок, побитий і скривавлений. Повільно, не звертаючи увагу на конвоїрів, мати підводить сина до телеграфного стовпа, що стоїть край дороги. Притуляє до нього подушку, щоб синові було зручно… Прикладами гвинтівок її заганяють у колону, а він залишається один біля стовпа – умирати».
Сьогодні Холокост дехто сприймає як трагедію виключно єврейського народу. Проте за поняттями «расової гігієни» нацисти планомірно переслідували циган, поляків і людей інших національностей. Слов’ян вони вважали за «нижчу расу», яка має бути у рабстві. У Національному архіві Молдови зберігається «Список громадян села Рашкова, вивезених фашистськими окупантами в німецьке рабство». У ньому 71 прізвище…
Політику переслідування фашисти проводили й відносно різних соціальних груп. Нещадно винищували військовополонених, комуністів і комсомольців, депутатів Рад і профспілкових активістів, безнадійно хворих, інвалідів і непрацездатних, просто людей, оголошених «підозрілими». У селах середньовічним тортурам піддавали колгоспників. 4 серпня 1941-го карателі під виглядом роботи зібрали 65 членів рашківського колгоспу імені III Інтернаціоналу. Їх запрягли замість коней у підводи, завантажені колодами та камінням, і поганяли палицями й ременями. Після довгих знущань селян потопили у Дністрі.
«17 серпня 1941 року румунські жандарми вивезли вночі 38 чоловіків до річки Дністер поблизу Рашкова. За розпорядженням шефа жандармів Тедораша Тодора їх зв’язували колючим дротом по троє-четверо, заганяли в річку і розстрілювали. Трупів не залишилося – спливли», – зафіксувала комісія з установлення та розслідування злочинів німецько-румунських загарбників та їхніх поплічників, створена після звільнення Кам’янського району восени 1944-го.
В історії Великої Вітчизняної війни таких страшних епізодів чимало. І лише наша пам’ять про звірства, що творили фашисти, про розв’язаний ними кривавий терор проти мирного населення – запорука того, що нацизм з усіма його жахами не відродиться знову. Усвідомлюючи це, Семен Глікман і Ян Мільтер – нащадки селян, що постраждали в роки окупації – виступили з ініціативою про створення в Рашкові меморіального знака, який увічнюватиме імена жертв Холокосту: розстріляних, утоплених у річці Дністер, замучених у гетто. Вони звели цей пам’ятник для збереження історичної правди та застереження наступних поколінь…
Тетяна ГРИЦЮК.