Герої поруч з нами

Дев’ятеро жителів міста Рибниці та Рибницького району, виконуючи свій інтернаціональний обов’язок, полягли в кам’янистій афганській землі. Але кожен, хто звідти повернувся, зберігає у своїй пам’яті якісь окремі епізоди, що запали в душу і серце назавжди. Будь то перші враження, цікаві зустрічі, відчуття чогось незвичного, незнайомі пейзажі, знайомства з новими людьми і, звичайно ж, хвилини чи години бою.

Про ту страшну війну нам можуть розповісти люди-легенди, які живуть поруч з нами. Серед них – Петро Цвінкайло і Олександр Баришев. Щоправда, під час розмови вони намагалися не згадувати ті страшні події й більше розповідали про своїх товаришів по службі в Афганістані.

Петро Станіславович народився 4 січня 1957 року. По закінченні школи (1974) вступив до Кам’янець-Подільського вищого військово-інженерного командного училища. Закінчивши його, потрапив до Туркестанського військового округу. У вересні 1979-го був направлений служити в Афганістан – місто Баграм, де розташовувався окремий парашутно-десантний батальйон Ферганської повітряно-десантної дивізії. Після зміни правлячого режиму в ДРА продовжив службу у складі 345-го окремого гвардійського полку (ОПДП) на аеродромі Баграм.

Молодий офіцер служив з капітаном Олександром Лебедем, майбутнім командувачем 14-ї армії, та майором Павлом Грачовим, майбутнім міністром оборони РФ. Петро Станіславович обіймав посаду командира саперного взводу.

Моджахеди першими розгорнули справжню мінну війну. Бунтівники, навчені в пакистанських спецтаборах під Пешаваром іноземними інструкторами (насамперед американськими, що набили руку ще на мінуванні в’єтнамських доріг), закопують міни глибоко. Виявити їх дуже важко, оскільки металу в них майже немає, тільки крихітна пружинка. Ні щупом, ні будь-якими іншими засобами інженерної розвідки таку міну не взяти. Потрібні досвід, увага, знання демаскуючих прикмет і властивостей, врешті-решт інтуїція. Вибух такої міни складно спланувати чи передбачити. По ній може пройти 100 важких машин, а 101-а вибухне: ґрунт за цей час просяде, продавиться маскувальний шар, створиться необхідний тиск на детонатор. Душмани ставлять міни акуратно, намагаються не залишати слідів. Уявляєте, яка пильна увага потрібна саперу? Визначити місцерозташування вибухівки занадто складно: «запудрюють» їх так, щоб не викликати ніякої підозри. Лунку забивають камінням і гравієм, щільно утрамбовують. Голка щупа в скельний ґрунт не лізе, залишається міношукач. Однак у тому камінні багато металевих домішок, прилад реагує на них майже так само, як на метал, Треба бути, дійсно, асом своєї справи, щоб за найтоншим відтінком звучання сигналу, за невловимими відмінностями в довжині та висоті відчути, де помилкова, а де справжня тривога. І все одно, скільки породи перевертається.

Багато мін було заховано не тільки на полотні дороги, а й підчеплено на деревах, прикріплено на скелях за ходом транспортних колон. Вивчивши американські, італійські, канадські міни, які душмани активно використовували в Афганістані, теоретично, знешкоджувати їх молодому саперові довелося вже на практиці. Одна з операцій, про яку згадує Петро Станіславович, проводилась у травні 1980 року за 15 км від міста Баграм, де був склад з авіаційними боєприпасами. Моджахеди під час диверсії підірвали його. Там багато авіаційних бомб, некерованих ракет зберігалося у сховищі та на відкритих майданчиках. «Перед нами стояло завдання, – згадує сапер, – розмінувати склад зсередини, зібрати всі вибухонебезпечні предмети й знищити їх. Першого дня ми розпочали роботу з 9 години ранку, але ближче до 12-ї бомби розжарилися так, що не можна було до них доторкнутися. Наступні 8 днів ми працювали з 4-ї ранку до півдня. Потім був підрив. Загалом було знищено близько 300 тис. вибухонебезпечних предметів. Залишалося ще розмінування місцевості, оскільки без саперів жодна група не могла вийти з розташування».

Командиром Петро Станіславович був суворим. Тільки так він міг навчити своїх підлеглих уберегтися на тій війні, щоб повернутися до своїх рідних.

Службу в ДРА П. Цвінкайло завершив 21 вересня 1982 року. Він зазначає, що всі його товариші повернулися додому. Відтоді в травні в Москві відбувається зустріч 345-го гвардійського парашутно-десантного полку. Далі в житті Петра Станіславовича була Московська військово-інженерна академія. Та недовго тривала мирна служба. Обов’язок військового довелося виконувати вже на батьківщині. Бойовий офіцер-афганець пліч-о-пліч з Олександром Лебедем захищав рідне Придністров’я від опонівців Молдови.

Нині ж свої знання і вміння воїн-інтернаціоналіст реалізує в Рибницькій філії ПДУ ім. Т. Г. Шевченка, викладає автоматизацію технологічних процесів, розрахунки автоматизованих систем.

Олександр Баришев служив у ДРА в 1987–1988 роках на краю пустелі Регістан. «Перед нашою частиною стояло завдання не допускати провезення зброї та наркотиків на територію Афганістану переважно з Пакистану, – згадує він. – У бригаді стояла ескадрилья гвинтокрилих машин МІ-8 та МІ-24. Коли йшли каравани верблюдів або автомашин, ми вилітали на огляд. Найчастіше валки в’ючних тварин перевозили саме зброю та наркотики. Відразу зав’язувався бій. Зазвичай афганці мали досвідчених провідників, які виводили їх з місця сутички обхідними шляхами. У таких випадках ми скидали з вертольотів десант, щоб влаштувати засідки на можливих проходах бандформувань. Коли доводилося виїжджати на операцію на БТР, ми сідали на броню машини. Якщо БТР підривали, всередині точно можна було загинути, а зовні ще був шанс врятуватися. Однак, майже після кожного бою ми втрачали когось із наших хлопців».

Там, у далекому Афганістані, радянські воїни проявили кращі риси захисників Вітчизни: мужність, стійкість, благородство. Низький уклін усім воїнам-інтернаціоналістам, які пройшли службу в ДРА.

Науковий співробітник Музею бойової слави м. Рибниці Тетяна   НІКІТІНА.