Через горнило афганської війни пройшло понад 200 жителів Слободзейського району. Багато учасників тих подій стали кавалерами ордена Червоної Зірки, нагороджені медалями: «За відвагу», «За бойові заслуги», «За відзнаку у військовій службі», «За бездоганну службу», «Від вдячного афганського народу».
Воїни-інтернаціоналісти одними з перших стали на захист ПМР в 90-ті роки ХХ століття. Вони брали активну участь у суспільно-політичному житті молодої республіки й зробили чималий внесок у патріотичне виховання молодого покоління. Серед них був і житель села Чобручі Сергій Яценко.
Народився хлопець 1960 року, в школі навчався добре, був активістом. Підліткові дуже подобалися театралізовані постановки військової пісні, в яких йому здебільшого доводилося грати роль офіцера. Тому з вибором професії сумніву не мав. Після закінчення восьмого класу через військкомат Сергій подав документи в Московське Суворовське училище, курсантом якого став у 1975 році. За успіхи в навчанні через два роки він був переведений у Донецьке вище військово-політичне училище інженерних військ і військ зв’язку імені генерала армії О. Єпішева, по закінченні якого в 1981 році був направлений на службу в Приволзький військовий округ у м. Куйбишев (нині Самара).
Минуло три роки. Молодому офіцерові запропонували відрядження в Анголу. Він готувався, але в останній момент надійшла інша вказівка. У травні 1984 року старший лейтенант С. Яценко вилетів до Ташкента, а звідти – в столицю Афганістану Кабул. Через кілька годин він прибув до палацу Аміна, на третьому поверсі якого розміщувався політвідділ 40-ї армії. Там Сергій Володимирович дістав призначення на посаду заступника командира роти 59-ї бригади матеріального забезпечення, розквартированої в місті Пулі-Хумрі.
З Кабулу до місця служби тоді всі добиралися виключно «автостопом»: попутним літаком або «вертушкою», в кузові вантажівки або на броні БМП. Відстань була чимала – майже 250 км, тому Сергій напросився в першу-ліпшу вантажну машину. Лейтенанту і ще кільком прапорщикам довелося трястися в кузові. Спека була нестерпна. Молодий офіцер підвівся на весь зріст і, намагаючись не помічати духоти й гарячого вітру, розглядав афганський пейзаж. Проте довго милуватися природою не довелося. Прапорщик, що лежав поруч, сильно смикнув за кітель: «Ти не вдома. Тут Афган, кулю спіймаєш і незчуєшся, навіть не зрозумієш звідки прилетіла! Та й кітель у тебе офіцерський, а духи за формою непогано розрізняють, де солдат, а де офіцер». Так і доїхав лейтенант до місця служби, не ознайомившись з околицями.
Підрозділ, до якого він потрапив служити, начебто був тиловий, але звідки тільки не доставляв у свою частину боєприпаси, паливно-мастильні матеріали, продовольство. За два роки, проведені в цій гарячій точці, Сергій проявив себе як хороший командир, не втратив, практично, жодного бійця. Сім разів ходив він на бойове завдання як старший колони.
Афганістан – це суцільні гори, доріг там майже немає. Тому наші солдати пересувалися виключно за колонами танків або БТРів. Кожен кілометр шляху в таких умовах вартий десятків. А ще дошкуляла спека – температура повітря сягала до 60 °С. Карбюраторні двигуни перегрівалися, кипіли. Навіть асфальт (там, де він був) під сонцем плавився, перетворюючись на рідину. Солдати всіляко боролися зі спекою, а от увечері й уночі навіть бушлат, призначений для зими, часом не міг зігріти тіло. До різкого перепаду температур повітря доводилося звикати…
Усі сім разів, коли Сергій Володимирович був старшим колони, їх обстрілювали моджахеди. Зважаючи на здобутий досвід (на той час війна тривала вже 4 роки), були напрацьовані методи швидкого реагування на такі атаки. Втрати, звичайно, були, але не такі великі. Побувавши десятки разів у небезпечних ситуаціях, ветеран згадує одну з них. Залишалося три тижні до від’їзду в Радянський Союз. Солдат із його роти підірвався на міні. Разом із комендантом гарнізону Сергій поїхав розібратися в ситуації, що склалася. Коли під’їхали до місця, комендант із водієм вийшли з машини першими, відразу ж пролунав черговий вибух. Сергія і ще одного солдата оглушило, а підполковник і водій, пробиті наскрізь осколками, впали намертво.
Повернувшись у розташування роти, Сергій помітив на своїй панамі наскрізну дірку від осколка. Ще кілька таких «подарунків» витягли з-під шкіри вже в медсанбаті. Через 20 днів прийшла заміна, і 6 червня 1986 року він був направлений для продовження служби в Прикарпатський військовий округ. Потім була 14-а армія і Західна група військ. Після повернення з Німеччини в 1993 році Сергія призначили черговим помічником військового коменданта особливої зони безпеки м. Бендери. З 2004-го він викладає початкову військову підготовку в Чобруцькій ЗОШ № 3.
Майбутнім захисникам Вітчизни є чому повчитися у воїна-інтернаціоналіста Сергія Яценка.
Анатолій ГАЇНА.