«Так моторошно, одиноко мені було в тому військовому госпіталі міста Ташкента, куди я потрапив з афганського Баграма, і я почав щодня писати листи додому своїм батькам, які жили в селі Ближній Хутір. Здавалося, ніби я залишився на самоті зі своїми проблемами, хворий, нікому нема до мене діла, навколо всі чужі, нерідні», – розповідає мій співбесідник Сергій Петеньов.
У розпачі хлопець, якому було на той час уже 19 років, згарячу пригрозив їм у наступному листі: «Бачу, що я вже вам не потрібен. Якщо ви не маєте часу мені відповісти, то і я більше вам не писатиму». Він і гадки не мав, що його мама вже в дорозі, що без вагань, довідавшись про синову біду, негайно вирушила в путь-дорогу. Яке ж здивування охопило Сергія, коли одного разу, прокинувшись, побачив матусю у своїй палаті.
Шлях до Афгану
Шлях нашого героя до Афганістану був звичайним для призовника радянської доби. До того – 8 класів школи в рідному місті Ленінськ-Кузнецьку Кемеровської області, що на півдні Західного Сибіру, де, власне, він і народився. Батько Сергія працював на місцевій шахті підземним електрослюсарем. Мати, уродженка села Краснопілка Вінницької області Гайсинського району, трудилася поряд, на збагачувальній фабриці робітницею. У 1977 році родина переїхала до Молдавії, у більш теплий клімат, оселившись у селі Ближній Хутір, а підліток Петеньов почав освоювати спеціальність електрика в ПТУ № 5 м. Тирасполя, навчився і водійській справі. Це йому згодилося в майбутньому.
У 1980 році, ледве юнакові виповнилося 18 років, його призвали в армію на строкову службу. Куди його направлять – навіть не здогадувався. І тут почалося: зі Слободзеї відправили в Одесу, звідти – поїздом в Ашхабад, далі – на Термез – одне з найдревніших міст Центральної Азії, південний форпост Узбекистану, розташований на правому березі річки Амудар’ї, вздовж якої пролягає кордон з Афганістаном, за 500 км від Ташкента. Там розташовувався навчальний табір, коли солдат уперше усвідомив, що на нього чекає.
Слово «табір» у нашому випадку досить умовне: новобранців доставили під самий кордон з Афганістаном і залишили в полі. «Ми здивовано озиралися навколо. Куди не кинь оком – всюди бавовна, жодної будівлі, ані саду, ні річечки чи струмка. Десь за кілометр посадку якусь видно було. Нам наказали облаштовувати табір. На невеликому майданчику ми викопували ями, всередині яких збивали дерев’яні нари, зверху ставили палатки на 10 людей, так і починали жити. Будували й навіси для польової кухні. Воду привозили в цистернах, їжу готували в польових кухнях, туалетом нам були зарослі бавовни, а туалетним папером – сама бавовна», – пригадує Сергій.
Разом із господарськими та будівельними справами солдати освоїли так званий «курс молодого бійця», під час якого їх вчили стріляти з автомата, приділяли велику увагу й автосправі, адже їх, водіїв, готували для служби в автомобільному батальйоні.
По завершенні навчання новоспечених вояків відправили літаком із Самарканда в Кабул, куди вони прибули 31 грудня 1980 року, саме напередодні нового року. Серед прибулих були танкісти, кулеметники, водії, яких там же на аеродромі розбирали по військових частинах. Сергій з іншими однокашниками потрапив у Баграм – старовинне місто і великий аеропорт у 60 км від Кабула.
З Новим, 1981-м, роком!
Його зарахували в роту матеріального забезпечення. Звичайно, тільки-но десь планувалася бойова операція, військовослужбовці мали доставляти туди снаряди та все необхідне. Жили солдати в досить комфортних сорокамісних наметах, що обігрівалися «буржуйками». Ніхто з бійців не скаржився на умови.
Сергій пригадує цікавий факт того першого дня в Баграмі: «Рота, в яку мене зарахували, майже у повному складі перебувала на військовій операції. Залишалося в палатках усього кілька людей. Близько 12-ї ночі старшина роти всіх нас вишикував на плацу, роздав по одній баночці «фанти» (для нас тоді це була дивина), по два апельсини, та, привітавши з Новим, 1981 роком, додав: «А найбільше бажаю вам усім повернутися додому живими». Ці слова супроводжували мене весь час служби й так закарбувалися в пам’яті, що я й тепер не можу пригадувати їх без душевного хвилювання», – додав мій співрозмовник.
Служба солдатська
На перше своє завдання рядовий Сергій Петеньов у колоні Уралів та КамАЗів відбув на Пулі-Хумрі – гарнізон, де розташовувався тил 40-ї армії, її воєнний арсенал і бригада забезпечення армії всім необхідним. Охорону бригади забезпечував 395-й механізований полк. Тут же стояли танки, на височинах розкинулися застави. По горах періодично била радянська артилерія, не даючи наблизитися душманам. Але ночами «духи» все одно обстрілювали містечко реактивними снарядами.
У колоні, як правило, було 2–3 автомобілі охорони з зенітними установками ЗУ-23-4. Під час обстрілу колон душмани намагалися вивести з ладу ці автомобілі в першу чергу. Дорога була непроста: з одного боку – високі гори, з іншого – глибокі круті обриви. Влітку труднощі відчували через виснажливу спеку, взимку – від крутих гірських доріг, покритих льодом, які вимагали від водіїв максимальної уваги та витривалості. Хлопцям доводилося бачити на узбіччі спалені машини, часто траплялися стовпчики з зірками в пам’ять про загиблих тут воїнів.
Сибіряк з Молдавії колесив дорогами Афганістану тисячі кілометрів на своєму Уралі, вдало справлявся з усіма завданнями, опановуючи непросту військову науку.
Поранення
Восени 1981 року групу з 40 бійців, у складі якої був і Сергій, на літаку АН-12 направили в Ташкент за новими машинами. На зворотному шляху, коли вони поверталися до місця постійної дислокації, Урал Сергія, завантажений запчастинами для автомобілів, рухався в колоні з іншими маршрутом Ташкент – Термез, а далі на Пулі-Хумрі, що загалом становить майже 1000 км. Колону, як завжди, супроводжував бензовоз.
10 жовтня, прибувши на базу, солдат розвантажив машину (це має важливе значення в цьому епізоді). Його ж побратими отримали там різні вантажі, й усі разом вирушили в путь. Проїхали до кишлака Хінжан, відпочили, а зранку мали подолати Саланг – найвищий гірський перевал світу, про який знає кожен солдат і офіцер, який побував на афганській війні. Саланг – стокілометрова траса, стиснена гірськими вершинами, що потопає в хмарах і вічних снігах, із трикілометровим тунелем, пробитим у кам’яній товщі Гіндукушу, у такий спосіб єднає північ Афганістану з його столицею. По ньому доставляли продовольство і боєприпаси, гуманітарну допомогу мирному населенню. Так дорога допомагала людям вижити. За кожним витком серпантину водіїв очікували такі сюрпризи, передбачити які не могли навіть найдосвідченіші з них. Саме там, на Саланзі, «духи» влаштовували найнебезпечніші засідки.
До речі, тунель споруджували московські метробудівельники у 1958 – 1964 роках. До 1973 року він вважався самим високогірним автодорожнім тунелем у світі.
Колона розтягнулася на кілька кілометрів. Сергій Петеньов, не маючи вантажу, легко обігнав одну її частину, іншу ще не наздогнав, і сталося так, що він залишився на дорозі один: праворуч – прірва, безодня, ліворуч – гори, нікого ніде не видно. І тут пролунав перший постріл. Куля пробила трамблер, машина заглухла, другим пострілом було пробито двері «Уралу», лобове скло, а Сергій дістав поранення в плече. Схопивши автомат, він згарячу вискочив з кабіни, заліг між заднім та середнім мостами, а оскільки від несподіванки забув поставити вантажівку на ручник, то машина почала тихенько скочуватися у прірву. Вискочивши з-під неї, Сергій, на щастя, опинився за великим валуном, що стояв напроти нього. Машина ж, прокотившись біля 100 метрів вниз, уперлася заднім бортом у гору і зупинилася.
Чоловік пригадує: «Я мав усього один «магазин». А це 30 патронів. Поставив його на поодинокі вистріли, й поцілив туди, звідки в мене стріляли. Нікого не бачив, стріляв навмання, без цілі, по кущах, кудись у гори. А той, хто в мене цілився, бачив мене як на долоні. Тільки-но я висунувся з-за каменю, як у мене потрапила ще одна куля, по дотичній траєкторії зачепивши лопатку, сідницю, праву ногу і гомілку. Перша куля також розірвала лише м’які тканини, кістки були цілі. Стало гаряче, так, ніби обдало вогнем. Думав, що кінець мій прийшов». Сергій ще кілька разів натиснув на спусковий гачок, і не знає й досі, влучив чи ні, але більше по ньому вже не стріляли.
Згодом підійшла бронегрупа, підібрала пораненого солдата, хлопці, як могли, надали першу допомогу, його машину зачепили на буксир, а самого доставили до дивізійного медсанбату в Баграмі. Там його зашили, й через кілька тижнів виписали, хоча рани ще довго кровоточили.
Були поїздки до Ташкента, чергування на постах, на кухні, виконання інших завдань, яких вимагала служба.
Через якийсь час нашого героя наздогнала ще одна напасть: він захворів на жовтяницю – гепатит. Ця підступна недуга вражала багатьох, оскільки санітарні норми в польових умовах не завжди були ідеальними й залишали бажати ліпшого. Стан солдата був важкий, і його відправили в центральний військовий госпіталь до Ташкента. Через два тижні до нього прилетіла мама.
Додому
Після видужання та реабілітації у 1982 році Сергій повернувся додому.
У грудні 1989 року його нагородили медаллю «За отвагу». Виявилося, що рядовий Сергій Петеньов у тому бою на перевалі затримав групу «духів», тим самим не тільки запобіг загибелі десятків військовослужбовців, а й урятував важливий вантаж для радянських військ.
Завершуючи нашу бесіду, Сергій сказав: «Мені не довелося пілотувати гелікоптери, ганятися по горах за душманами, стріляти з танків чи ходити в розвідку. У мене залишився в пам’яті свій Афганістан, який я ніколи не зможу забути».
Аліса КОХАНОВА.