Гвардії старший лейтенант Микола Чернєв народився 1 січня 1960 року в місті Борне-Суліново, в Польщі. Загинув 11 липня 1985-го. Нагороджений орденом Червоної Зірки та медаллю воїну-інтернаціоналісту «Від вдячного афганського народу».
Є на Далекому Сході місця, де суворість клімату компенсується дивовижної краси природою. Одне з таких чудес – озеро Ханка. Це там цвітуть царствені лотоси. А ще там живуть люди, що ввібрали в себе цю найсуворішу красу, вони вміють вірно любити й самовіддано служити Вітчизні. Серед них ті, чий обов’язок і покликання душі – захист Батьківщини, професійні військовослужбовці, офіцери.
Тож, коли в сім’ї Чернєвих народився син (сталося це у польському місті Борне-Суліново), батько відразу вирішив, що він буде військовим. Можливо потім, коли життя помотало по гарнізонах, коли довелося не раз змінити географічні широти й часові пояси, він морально готовий був і до іншого вибору сина. Проте Микола, такий же наполегливий та непохитний, як батько, вирішив не зраджувати сімейної традиції.
Юнак вступив до Далекосхідного вищого загальновійськового командного училища. Він відвідував науковий гурток, з групою курсантів обладнав клас вивчення загальновійськових статутів технічними засобами, брав участь у художній самодіяльності. І не було випадку, щоб майбутній офіцер не допоміг товаришеві. Курсант Чернєв привернув до себе увагу командирів і однокурсників дивною рисою: в усе вникати та все встигати. Так само встиг Микола познайомитися зі студенткою педінституту Ларисою, яка стала його дружиною й поїхала з ним до першого місця служби. Місцевість, природа та люди у Львівській області були не менш чудовими, ніж у Примор’ї.
Приймаючи командування підрозділом, лейтенант Чернєв завжди пам’ятав, як важливо перш за все навчити солдата. Тому він завжди все робив спочатку сам. Армійський принцип – «роби, як я» став його життєвим кредо. Він першим стрибнув з парашутом, їв із солдатами з одного казанка, він міг годинами розмовляти на цікаві для них теми. Взводний був разом з ними під час навчань і в звільненні, умів підбадьорити й у той же час строго запитати з недбайливого. Навіть під час виконання господарських робіт командирові вдавалося захопити підлеглих: брав у руки кельму або лопату і трудився нарівні з ними.
Щасливо складалися взаємини в молодій сім’ї, Лариса прекрасно справлялася з обов’язками молодої матусі. Коли старшому Максимкові виповнився рік, народився другий синочок – Іванко. І все було б добре, але молодого офіцера направили служити в Афганістан…
У Туркестанському військовому окрузі, а точніше у складі Обмеженого контингенту радянських військ у ДРА, в десантно-штурмовій бригаді Микола Іванович прослужив майже два роки. Його взвод був одним із кращих у батальйоні й виконував найскладніші бойові завдання. Командир підрозділу до всього ставився вдумливо, серйозно і творчо. Підготував своєрідну навчально-методичну розробку «захоплення й утримання перевалу», якою згодом користувалося багато командирів.
Усі, хто служив з ним, від рядового до старшого офіцера, відзначали, що, незважаючи на молодість (він потрапив на війну в 23), його відрізняла зрілість чоловіка, відповідального за долі людей. У будь-яких ситуаціях лейтенант сперш усього думав про солдата. І навіть тоді, коли доводилося приймати бій з переважаючими силами противника, умів так організувати дії свого підрозділу, що на базу поверталися, як правило, без втрат. Так було в районі Чакмани під час утримання гірської гряди та ущелини в січні 1985. Так було в травні, під час операції у провінції Купар, в одному з боїв в ущелині Дананг… І в останньому своєму бою на дорозі Кабул – Гардез в районі Мухамед-ага-Вудусвалі, коли загорілася машина, підпалена бунтівниками з гранатомета, лейтенант Чернєв, відбиваючи напад противника, зробив усе можливе, щоб вивести взвод з-під шквального вогню…
Трагічну звістку сім’я отримала у липні 1985 року. Останнім притулком гвардії старшого лейтенанта Миколи Чернєва стало затишне південне місто на березі Дністра. У Тирасполі на той час служив його батько, полковник Іван Чернєв.
Хутко лине час! Мати Миколи Івановича та її невістка Лариса Михайлівна, живуть дружно, свято бережуть пам’ять про своїх чоловіків – дідуся та батька Максима й Івана. Хлопці виросли, вони не продовжили сімейну династію військових, але стали порядними людьми. Нині бабуся, Емма Костянтинівна, та онуки живуть в Росії, а Лариса залишилася в Тирасполі. Тут вона пережила жахливі, найважчі, а потім і кращі періоди своєї біографії, тут її кохання і пам’ять, а ще робота – за фахом і на громадських засадах: Лариса Михайлівна бере активну участь у діяльності міського осередку ветеранів-афганців.
Сини вже стали старшими за свого полеглого батька, відвідують її, привозять онуків Михайла і Федора. Вся сім’я до найменших подробиць знає все про життя і подвиг воїна-інтернаціоналіста Миколи Чернєва. Особливо онуки люблять свого молодого дідуся, пишаються ним.
Лариса Михайлівна глибоко в душі береже нерозтрачену ніжність і любов, але не показує смутку. Вона завжди зібрана, гарна й усміхнена, з чарівним вогником в очах. Щаслива мати й бабуся, вона живе турботами й радощами мирного сьогодення онуків свого Миколи.
Валентина ОСАДЧУК.