На фасаді Кам’янської СШ № 2 встановлені меморіальні дошки на згадку про полеглих випускників. На одній – імена захисників Придністров’я. На другій – викарбувано напис: «У цій школі навчався молодший сержант Кіпер Костянтин Анатолійович, загиблий 6 січня 1989 року під час виконання інтернаціонального обов’язку в Демократичній Республіці Афганістан».
Сім’я Кіперів, з якою ми чимало років сусідили, була, як і багато інших у нашому краю, інтернаціональною. Її глава, Анатолій Тимофійович – українець із Кодимського району Одеської області. А хазяйка домівки, Марія Микитівна – молдаванка з Сенатівки, невеликого села на правому березі Дністра.
Костя був первістком, якому молоді батьки зуміли прищепити головні риси характеру: відповідальність і працьовитість. З ранніх років він охоче виконував посильну хатню роботу. А головне – був надійним помічником батьків у нагляді за молодшими сестрами та братом. Адже батько та мати цілими днями працювали. Анатолій Тимофійович усе життя присвятив будівництву. За високий професіоналізм його цінували та поважали кам’янчани, а керівництво підприємства представляло передовика до державних нагород – медалей і орденів.
З Марією Микитівною ми разом працювали в дитячому садочку. Вона була помічником вихователя, робочий день якого за радянських часів тривав по 12 годин, починаючись на зорі й закінчуючись пізно ввечері. Розуміючи, як втомлюється на роботі мама, Костя прагнув максимально звільнити її від домашніх справ. Пам’ятаю, як не по літах розсудливий школяр заходив після уроків у групу, де працювали ми з Марією Кіпер, і запитував: «Матусю, чим тобі допомогти?» До її повернення з роботи встигав і домашнє завдання виконати, й картоплі начистити, й у квартирі прибрати. «Костя у мене самостійний, – часто підкреслювала Марія. – І речі випрати може, і їжу приготувати».
А ще цей міцний, фізично розвинений підліток був «старшим братом» для всіх дітей нашого великого двору, що об’єднав декілька багатоповерхівок і приватних будиночків, розташованих навколо. Костя легко придумував забави, в яких брали участь хлопчики та дівчатка, стежив за тим, щоб нікого не образили, суворо припиняв будь-який розбрат. А якщо виникала колотнеча – відразу рознімав забіяк. Його авторитет у дворі був незаперечний.
Закінчивши 8 класів, Костянтин пішов по батьківських стопах. У Григоріопольському профтехучилищі здобув професію зварювальника – і повернувся у Кам’янку. Продовжувача династії Кіперів охоче прийняли до міжгосподарської будівельної організації, в якій працював Анатолій Тимофійович. Батькові, який був прикладом у роботі, Костянтин із першої зарплати купив подарунок – спортивний костюм. Та й іншим членам сім’ї хлопець, який понад усе ставив родинні зв’язки, підготував презенти.
Ця увага до близьких – не показна, а від щирого серця – найбільше підкуповувала тих, хто добре знав Костянтина. Нею наповнений кожен із 88 листів, надісланих К. Кіпером з армії рідним. Він завжди розпитував про домашні справи, про шкільні успіхи сестри Світлани та брата Миколи, про те, як підростає маленька Оксаночка, про будні будівельної бригади… Про себе Костянтин писав так, щоб нічим не стривожити сім’ю. Але батьківські очі відразу «вихоплювали» з контексту відомості про те, де і як служить син. «Виїжджаємо на полігон на 3 дні – на виживання. Ми ж розвідники, маємо бути завжди попереду, – повідомляє Костянтин про те, як проходить курс молодого бійця у Термезі. – У взводі розвідки мене вибрали агітатором. У мене тут багато друзів». І мати полегшено зітхає: синові є на кого покластися. А батько розуміє: військова частина на кордоні з Афганістаном вибрана для проходження служби не випадково…
Здогадка Анатолія Тимофійовича незабаром підтвердилася: навесні 1987-го Костянтин Кіпер був направлений у країну, де вже багато років тривала громадянська війна. Додому він написав: «За мене можете не хвилюватися. Свій інтернаціональний обов’язок я виконаю з честю, своє прізвище не зганьблю». І дійсно, служив він добре. Про це свідчить лист із частини, в якому командування дякує батькам за виховання Костянтина як мужньої та відважної людини, що вміє подати гарний приклад іншим солдатам.
Можливо, саме його вдача, його натура посприяли тому, що термін служби Костянтина дещо затягнувся. Звільнення заступника командира взводу Кіпера в запас планувалося вже після виведення військ з Афганістану. Адже його підрозділ був у складі загону забезпечення руху транспортних колон, які на той час жорстоко атакували душмани. 6 січня 1989 року бронеоб’єкт, у якому перебував Костянтин, потрапив під обстріл бунтівників – і зірвався у прірву. За 40 днів до того, як останній солдат перейшов Міст Дружби, наш земляк загинув у чужій далекій країні. Його загибель стала ударом для всієї Кам’янки, яка до цього радісно зустрічала кожного воїна-афганця. Усі вони повернулися живими. Усі, крім Кості…
Колись у Кам’янській середній школі № 2 він засвоїв перші уроки патріотизму. Охоче брав участь у грі «Зірниця», в якій наші юнармійці нерідко ставали кращими в районі. Цікавився пошуковою роботою, за яку загін «Прометей» був визнаний переможцем Всесоюзного конкурсу «Пошук-80». Часто ходив із товаришами у походи місцями бойової слави…
Тепер і його доля – частка славної історії. На класних годинах і загальношкільних заходах ми згадуємо Костянтина Кіпера в одному ряду з героями, які захищали Вітчизну у грізні часи. Школярам розповідають про його коротке життя, яке є прикладом справжньої любові до Батьківщини, вірного служіння її інтересам.
Лариса ПАНАЇДА, вчитель української мови та літератури Кам’янської СШ № 2.