Щодня після випуску новин ми чекаємо повідомлення прогнозу погоди на наступний день. Від його достовірності залежить гідрометеорологічна безпека ПМР. Зважаючи на те, якою буде погода найближчими днями, ми будуємо свої плани: їхати на дачу копати город, іти на пляж або залишатися вдома.
Навіть у масштабах нашої республіки погодні умови на півночі та на півдні можуть значно різнитися. Тому, щоб скласти прогноз на найближчий час, синоптик у Придністров’ї повинен докласти максимум зусиль. Поясню: для того, щоб ви почули заповітне «завтра очікується…», йому необхідно щодня обробляти до 180 карт вітрів, опадів і температур, збирати супутникові дані про погоду, а потім аналізувати їх. При цьому картки з інформацією про стан погоди у Європі можуть затримуватися на півгодини й більше, а час передачі прогнозу строго регламентований. Ми чуємо або читаємо повідомлення синоптиків щодня, але майже ніколи не бачимо їх самих. Наш кореспондент зустрівся з провідним синоптиком відділу метеопрогнозів Державної служби «Гідрометцентр» Світланою Кутищевою, в активі якої півстолітній стаж роботи за фахом, і звернувся до неї з проханням відповісти на цікаві для читачів запитання.
– Світлано Дмитрівно, що вплинуло на Ваш вибір такої незвичайної професії?
С. К.: По завершенні навчання в Тираспольській школі № 2 я вирішила вступати до Одеського гідрометеорологічного інституту. Мені завжди подобалася робота, пов’язана з погодою, цікаво було дізнатися і зрозуміти, що впливає на її зміну. Як молодого дипломованого фахівця, мене направили до столиці Туркменської РСР міста Ашхабада, а звідти – в інше туркменське місто Мари, працювати інженером-синоптиком.
У Туркменії я пропрацювала 26 років авіаційним інженером-синоптиком. Робота була важкою, але цікавою. Складні метеорологічні умови Туркменії не давали нудьгувати, а від точності прогнозу залежало життя людей. Довелося навіть вивчити англійську мову, щоб працювати в Ашхабадському аеропорту.
На той час регулярно, двічі на рік, Міністерство цивільної авіації СРСР здійснювало обльоти трас місцевих і союзних повітряних ліній. Завдяки цьому, я побувала в столицях усіх союзних республік і навіть у Туреччині, де обмінювалася досвідом роботи з турецькими фахівцями. Пощастило мені пролітати над пустелями Каракуми, Барса-Гельмез, побачити гірські хребти Копетдагу, Тянь-Шаню, Кавказу, скупатися в Каспійському, Чорному, Середземному, Аравійському морях і навіть в Атлантичному океані. Крім того, упродовж п’яти років мене обирали головою профкому нашої служби. За туристичними путівками я побувала на відпочинку в Угорщині, Югославії, Румунії, на Кубі та в Індії.
– Дивно, але, попри «залізну завісу», Вам пощастило побувати у відрядженнях до стількох цікавих місць, чого не вдається зробити нам сьогодні, після падіння цієї самої завіси. Як таке насичене життя змусило Вас остаточно «приземлитися» саме в Молдавії?
С. К.: Мої батьки весь цей час жили в Тирасполі. У 1975 році батько помер. Мати залишилася сама, а в 1994-му вона серйозно захворіла. Тому я вирішила повернутися до Тирасполя. Мені пощастило: я влаштувалася на роботу старшим інженером-синоптиком у Придністровському гідрометцентрі й до- нині складаю прогнози примх і капризів погоди для придністровців.
– Чи вдячна це праця, задоволені Ви своїм вибором?
С. К.: Парадокс! Нелогічний збіг обставин, адже загальноприйнято вважати, що прогнози – це невдячна справа. Проте, їх усі чекають, на них сподіваються.
За роботу в галузі гідрометеорології в Туркменії я маю звання «Відмінник гідрометслужби СРСР», була нагороджена також численними грамотами за успіхи як у праці, так і в громадській роботі. У Придністров’ї мене відзначили грамотою міністра природних ресурсів і екологічного контролю ПМР, а у 2010 році своєю грамотою мене нагородив Президент ПМР.
Василь КУДИМА.