Розпочнемо нашу оповідь з історії. Голодний 1948 рік. У родині начальника Велико-Михайлівського вузла зв’язку Марка Баєва, важко пораненого в роки Великої Вітчизняної війни, та вчительки початкових класів Олександри Микитівни після двох дочок народився син. Його назвали Олегом. З теплотою Олег Маркович розповідає про батьків і сестер.
У шість років хлопчина вже знав таблицю множення. Він часто бігав до школи, де навчалася його сестра, й через вікно підглядав за нею. Якщо дівчинці треба було розказувати таблицю множення, то брат намагався їй допомогти, підказував.
Пізніше Марка Баєва перевели в село Тростянець заступником голови колгоспу, незабаром призначили головою планової комісії – цього разу вже заступником голови райвиконкому. Однак настав період, коли для зміцнення колгоспів туди почали направляти кадри районної ланки. Одеська обласна газета «Чорноморська комуна» в одному з номерів опублікувала на першій сторінці портрет М. Баєва. У коментарі до нього говорилося, що один із районних керівників за покликом душі переходить на роботу в найслабше, відстале господарство району – колгосп ім. С. Кірова, що в селі Гребеники.
За 8 років роботи головою колгоспу Марко Маркович побудував нову школу, зернотік із сучасним для того часу комплексом обладнання, лікарню, магазин, заклав сад у заплаві за селом, створив тваринницький комплекс. Добрий слід на довгі часи залишив у селі Марко Баєв. «Ніколи не думав, – каже Олег Маркович, – що так довго в селі пам’ятатимуть батька та його справи. Цього року мене з сестрами запросили в Гребеники на урочисте відкриття пам’ятної дошки на честь батька. Її встановили на місцевій школі. Селяни приймали нас із такою любов’ю, що мимоволі наверталися сльози».
У той свій приїзд у село побував Олег Маркович на шкільному стадіоні, де підлітком здобував перші уроки верхової їзди. Згадав, як у сьомому-восьмому класах підміняв водія, який працював цілодобово і відпочивав на пасажирському сидінні. Юнак на ГАЗ-51 навіть пшеницю возив на зернотік. Побував Баєв-молодший і біля рідної домівки, звідки після восьмого класу разом із батьком поїхав до Кишинева – вступати в сільськогосподарське училище виноградарства та виноробства. «Це дуже хороша спеціальність, – сказав тоді йому тато. – Виноград – шляхетська культура, хоча й вимагає великої ручної праці, уваги до себе, але у тебе все вийде. Іди цим шляхом».
Навчання в училищі стало головною базою майбутнього розвитку юнака. Викладачі здебільшого мали вищу кваліфікаційну категорію, тому учні з захопленням засвоювали їхню науку. Учитель фізики, наприклад, здобув освіту в Сорбонні, а вчитель хімії закінчив інститут у Румунії. «Хімію я любив, – захоплено згадує О. Баєв. – Хімічні формули й задачки «клацав», як насіння, вони для мене були поезією. В училищі я навчився обрізати виноград і робити з нього вино». Через деякий час навчання продовжилося в Одеському технологічному інституті харчової промисловості, де викладали такі корифеї, як професор О. Преображенський. Інститут поповнив знання, але фахівця-винороба сформувало з нього училище.
У 1967 році вже дипломований 19-річний робітник винокупажного цеху О. Баєв зробив перші кроки по території Тираспольського вино-коньячного заводу (ТВКЗ). Навряд чи хтось припускав тоді, що з цієї заводської прохідної починається більш ніж піввікова трудова біографія майбутнього неформального лідера колективу вино-коньячного підприємства. Незабаром його обрали секретарем комсомольської організації заводу, а перший секретар ЦК ЛКСМ Молдавії Петро Лучинський наполіг на обранні Олега Марковича секретарем Тираспольського міськкому комсомолу з ідеології.
Однак перспектива партійної кар’єри не приваблювала молодого чоловіка. Через чотири роки він уже працював на рідному заводі спочатку старшим інженером-технологом, а потім – головним технологом. У 1974 році Олег Баєв створив нинішню гордість ТВКЗ – колекцію коньяків і вин, яка набуває все більшої цінності, і ринкова вартість якої з кожним роком все більше зростає.
У 28 років Олегу Баєву довірили досить відповідальну посаду – головного інженера. За радянських часів завод випускав величезні обсяги продукції: 3,75 млн декалітрів вина, 420–430 тисяч декалітрів коньяку. Своєї сировини тоді не було, тому вина надходили з заводів первинного виноробства. ТВКЗ доручали найвідповідальніші замовлення. Усі відвантаження в райони Крайньої Півночі виконувалися саме Тираспольським заводом – єдиним радянським експортером коньяку в країни Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), В’єтнам, Монголію і навіть у капіталістичні країни.
Головний інженер персонально відповідав за всі постачання продукції, у тому числі на бази спеціального призначення – 501 (ЦК КПРС) і 208 (Ради Міністрів СРСР). Коньяки «Сонячний», «Вікторія», «Ювілейний», яких не було у вільному продажу, часто прикрашали столи на важливих державних прийомах у Москві.
Почуття гумору було властивим О. Баєву навіть у критичні періоди життя. Він з посмішкою згадує: «Якось надійшла телеграма, в якій повідомлялося, що в коньячній продукції, поставленій у Москву, в пляшках виявлені якісь дрібні сторонні домішки. Я негайно виїхав до столиці. Там мене привезли в установу. Сидить полковник, перед ним – пляшка нашого коньяку, а в його руках – величезне збільшувальне скло. Він бере пляшку, перевертає її й показує мені через цю лупу дрібну ворсинку від фільтр-картону, яка повільно опускалася на дно пляшки, і каже: «Уявляєш, що буде, якщо ця колода потрапить у горло Леоніду Іллічу (Брежнєву – О. Н.). Я йому відповідаю: «Прошу вибачення, але це фільтр-картон, який іноді відшаровується. Я цю партію коньяку заберу, і в найбільш стислі терміни ми поставимо вам, згідно з замовленням, іншу продукцію». «Ні-ні-ні, – відреагував служака, – цю партію залиште, а іншу таку ж поставте». «А не дай Боже, – кажу, – в горлі застрягне?» «У мене не застрягне», – відповів полковник. І сміх і гріх…»
У 1986 році на загальних зборах колективу О. Баєва обрали директором заводу. Саме тоді антиалкогольна кампанія була в самому розпалі. Виноробній промисловості загрожувало знищення. Олег Маркович робив усе можливе, щоб зберегти унікальне виробництво. Потім розпочався розвал єдиної колись країни, розрив економічних зв’язків, хаос і безвладдя, нечуваний розгул криміналу. До всього цього у нас додалися війна на Дністрі, боротьба за визнання ПМР, економічні блокади, що, безумовно, позначилося на роботі ТВКЗ, тоді вже відомого як «KVINT».
Ось як згадує той час давній друг Олега Марковича, нині директор філії Інституту країн СНД у Тирасполі В. Ладункін: «У ті роки бути директором такого заводу, як «KVINT», означало бути дуже сміливою і принциповою людиною. Розвал цілої низки прекрасних підприємств свідчить про те, що вистояти було важко. Набагато простіше було все кинути, зірвати свій бариш і втекти куди-небудь у тепле містечко, ситно доживати свій вік. Але не такий Олег Маркович: відступати й зраджувати – не в його правилах. Це людина, з якою пощастило не тільки заводові, але і Тирасполю, і всьому Придністров’ю».
Як би складно не було, підприємство не простоювало жодного дня, люди вчасно отримували зарплату. «Проблема була в тому, що, коли Дністер розділив республіку на два береги, – розмірковує О. Баєв, – ми втратили сировину з правого берега, довелося зменшувати обсяги виробництва. Потім через диверсію ми втратили сховище: хтось підпалив винокупажний цех, де були розміщені спиртові цистерни. Якби вогонь дістався до них, масштаби лиха були б жахливі. У гасінні пожежі брали участь усі. Пам’ятаю, як ми накривали мокрою мішковиною тару зі спиртом, як поливали її водою, а навколо руйнувалися конструкції… Упоралися! Жодна людина не постраждала, й цистерни вберегли. Тоді ми втратили частину будівлі, але продовжували рухатися вперед. Випробування лише згуртували колектив».
У 90-х основним завданням стала закладка власних виноградних плантацій. Заводчани заснували сортовипробувальну ділянку: на 15 га землі тестували понад 80 сортів винограду. Ці випробування допомогли відібрати відмінний сортовий склад для майбутніх плантацій. Керівництво ПМР виділило в довгострокову оренду 3,5 тисячі га землі для створення сировинної бази. До 2006 року силами підприємства вдалося закласти виноградники на 500 га. У цей час завод приватизували, й інвестор зробив потужні ресурсні вливання у виробництво. Відтоді щорічно в розвиток вкладалося не менше 10 млн євро. Нині на 2 000 га посаджені виноградники й створена потужна сучасна переробна база повного циклу, наближена до масивів виноградників. На сьогодні виробництво повністю забезпечене власною якісною сировиною.
Коньяки «Дойна», «Ністру», «Тирас», «Сюрпризний», «Суворов» відомі у всьому світі. Продукція заводу KVINT на міжнародних і міжрегіональних дегустаційних конкурсах завоювала 4 Супер Гран-Прі, понад 20 Гран-Прі й близько 290 золотих і срібних медалей.
Є серед них і ті, що створені особисто Олегом Марковичем.
На батьківщині цього благородного напою в невеликому французькому містечку Коньяк нащадки перших виробників коньяків спочатку влаштували О. Баєву дегустаційний іспит, а за його підсумками вручили йому медаль «Лицар галантного келиха» і грамоту. Цей титул фірма присвоює досвідченим фахівцям коньячного виробництва. Його володарів можна перерахувати по пальцях.
Крім знаменитих коньяків, KVINT виробляє й інші міцні напої. Бренді, завдяки витримці спиртів у дубових бочках, набуває розкритого букету з благородними нотами старого дуба. Кальвадоси готуються за класичною технологією з яблучних спиртів, витриманих у дубових бочках не менше ніж 6 років, що наділяє їх складним букетом із тонким ароматом яблук і повним, м’яким, гармонійним смаком. Джин готується за класичною технологією LondonDryGin з використанням ялівцевих ягід.
KVINT останнім часом все яскравіше заявляє про себе як про виноробне підприємство. Тут виготовляють прекрасні сухі й напівсолодкі, сортові й купажні вина, витримані за класичною технологією в дубових барриках до трьох років. Випускаються і вина пізнього збору врожаю – айсвайн («крижане вино»), яке виробляють із замерзлих прямо на лозі ягід. «Перший айсвайн ми виготовили років 10 тому. Пам’ятаю, як зараз: 7 січня, мороз, сніг, ягоди, як скельця. Зібрали тоді близько 15 тонн Рислінгу і відразу ж видавили благородний сік. Вино вийшло унікальним і поклало початок новому напрямку. Тепер ми випускаємо айсвайни й з інших сортів – Трамінер, Ркацителі, Віоріка. Наше «крижане вино» – справжнє, в ньому сконцентровано все найкраще, що є в ягодах, адже грона ми залишаємо замерзати виключно на лозі. Це вишукане вино – прикраса будь-якого столу, чудово підходить до десерту», – з гордістю зауважує майстер.
В асортименті KVINT дуже багато нових напоїв. Так, у 2016 році до Дня закоханих було виготовлено вино «Мерло ROSE», а з 2018 року почали випускати Каберне по-білому – біле вино з чорного винограду: рожеве вино з сортів Каберне Совіньон і Мерло, назва серії якого заснована на грі слів «twofourtwo» – два для двох.
Унікальність збереженого і керованого О. Баєвим підприємства полягає в секретах технології, у вихованні професійних фахівців, технологів, в організації роботи лабораторії, в тому числі її наукового сектора. Сам директор заводу має 11 авторських свідоцтв. Він – депутат Верховної Ради ПМР чотирьох скликань, почесний громадянин міста Тирасполя, академік, дійсний член Російської академії природничих наук, професор, доктор технічних наук. Його дослідження, наукові пошуки, кандидатська і докторська дисертації пов’язані з удосконаленням коньячного виробництва на заводі, який під його керівництвом став одним із головних бюджетоутворювальних підприємств республіки, важливим творцем її позитивного іміджу.
Саме мудрість Олега Марковича, сприйняття його як надійного партнера сприяли утриманню підприємства на ринку тоді, коли Молдова заборонила йому випускати продукцію під маркою «Белый аист». Так завод позбувся головного бренду, під яким його коньяки були відомі на міжнародному ринку. Оголошений конкурс на логотип і торгову марку якогось особливого результату не дав. У ході обговорення народилася остаточна назва – KVINT (коньяки, вина і напої Тирасполя).
Але тема білого лелеки глибоко запала в душу генерального директора. До 100-річного ювілею заводу в 1997 році він написав книгу «Вік під крилом білого лелеки» – про славний шлях унікального підприємства. Тепер уже практично готова його нова книга під робочою назвою «Правда і брехня про «Білого лелеку».
Олег Маркович – засновник благодійної організації LionsClub у Тирасполі. Від цієї його роботи залежить добробут багатьох людей. Майже за 20 років удалося реалізувати чимало найважливіших проектів. «Ми відновили Республіканський будинок дитини, допомагали Будинку ветеранів, Інтернату для дітей з порушеннями слуху. Є проекти, пов’язані зі слухопротезуванням, з пересувною офтальмологічною клінікою. Цікавим напрямком став міжнародний молодіжний обмін. Є у нас і програма психологічної допомоги дітям, – розповідає він. – У Бендерах створили умови для розвитку спорту візочників. Реалізованих проектів уже чимало».
Слушною є думка про О. Баєва одного з членів Лайонс-клубу міста Айленбург (Німеччина) Томаса Камінські: «Наше захоплення Вами непохитне. Незрівнянно і чудово те, як Ви у важкі часи допомагали людям, яким невимовним чином Ви змогли дарувати їм відчуття безпеки та надійності. Як міжнародно визнаний фахівець у Вашій професійній галузі, як багаторічний керівник і представник Вашого підприємства, як найголовніший «Lions» у Вашому регіоні, як активний парламентарій Ви у всьому максимально професійний. А як людина Ви просто неперевершений».
Термін витримки коньяку в один рік винороби позначають «зірочкою». Сімдесятьма важкими й радісними, але яскравими «зірочками» наповнена доля Олега Марковича. Це «сузір’я Баєва» освітило життєвий шлях багатьом придністровцям. Рух на віражах часу триває.
Олег НАСТАСЕНКО.