На війні в жаркій країні побувало 400 воїнів-інтернаціоналістів із Бендер. Про подвиги наших героїв придністровцям розповідають у Бендерському музеї, де на цю тему є окрема експозиція.
«Заради Бога, матусю, не турбуйся, лікарі сказали, що все буде добре. Доведеться місяць полежати. Не треба хвилюватися, тільки через те, що тут Афганістан…». Це рядки з останнього листа молодого бендерчанина Віталія Бєлянського. Того злощасного дня в жовтні 88-го поблизу Кабула його колона потрапила під обстріл. У важкому бою Віталій дістав два поранення в ноги. У госпіталі лікарі зробили невтішний висновок: «Велика втрата крові. Та ще й зараження…».
Віталій тримався мужньо, але повідомити батькам правду не наважувався, оскільки не хотів, щоб рідні хвилювалися. Особливо мати. У своєму листі додому він написав, що невдало вискочив із БТРа й зламав ногу. «Вибачте мені, я багато писати не можу, самі розумієте, а ви пишіть частіше. Міцно обіймаю і цілую. До побачення. Ваш Віталій. 24.10.1988». Через два дні Віталія Бєлянського не стало.
«Віталіка я знав, хоч і старший за нього. Ми жили на одній вулиці й були близькими сусідами», – розповів Дмитро Мєрєуца, теж воїн-інтернаціоналіст. «І хоча ми служили в різний час, але нас об’єднує одне – Афганістан». Дмитро Іванович старший за Віталія Бєлянського на 10 років. До Афганістану він пішов служити вже маючи військовий досвід, здобутий під час служби в Бендерській фортеці, де був старшиною батареї в ракетній бригаді.
У квітні 1982-го прапорщика Д. Мєрєуцу направили в Афганістан, прямо в Кабул, а потім – у Гардез. «З Молдавії в Афганістан тоді прибули 11 чоловік. Живими повернулося лише троє», – розповідає Дмитро Іванович. У Гардезі після розподілу він потрапив до артилерійського дивізіону десантно-штурмової бригади. «Мене призначили старшиною батареї. У моєму підпорядкуванні було 60 осіб. До речі, не скажу, що це моя заслуга, але десь і я доклав зусиль, щоб за два роки з моєї батареї жодна людина не загинула», – пишається наш герой.
Дмитро був учасником дев’яти бойових виходів. На його очах гинули зовсім юні солдати, які й життя толком не бачили. Неодноразово старшині доводилося рятувати своїх товаришів. «Поранених було дуже багато. Протипіхотних мін – безліч. Їх навіть не розставляли, а розкидали, сіяли. У січні 1984 року під час однієї з операцій мій товариш підірвався на фугасі. Медика поруч не було, тому я самостійно зупинив йому кровотечу на нозі. Через 34 роки він написав у листі: «Ви мені врятували тоді життя». Після цих слів у Дмитра Івановича виступили на очах сльози. Навіть через 35 років йому боляче згадувати й говорити про жахи тієї війни. Він і сам був неодноразово на межі життя та смерті: неодноразово потрапляв під обстріли. «Чи страшно на війні? Так, страшно! Тільки дурень не боїться, але з часом цей страх притупляється», – зізнається воїн-інтернаціоналіст.
В Афганістані прапорщика контузило – підірвався на фугасі. Його відкинуло на 10 – 12 метрів, а «приземлився» він прямо на каміння. Сталося це буквально за місяць до повернення додому. «Вдома на мене чекали дружина і маленький син. Я боявся, що не повернуся звідти, й сім’я осиротіє. Я дуже хотів жити», – з трепетом згадує Дмитро Іванович. Він досі пам’ятає той щасливий ранок, коли приїхав додому, й радість зі сльозами на очах його дружини. Він повернувся додому, залишився живий!
Після Афганістану Д. Мєрєуца два роки лікувався в госпіталі. За станом здоров’я службу в армії довелося покинути. «Хлопці, які пройшли Афганістан, немов відродилися до життя. Насамперед, вони навчилися цінувати дружбу, колективізм, тому що добре розуміли: один ти в полі не воїн. Коли є плече товариша, то ти не один – і в житті, і в бою. Світогляд змінився», – каже він.
Але найголовніше те, що Дмитро Іванович зрозумів, наскільки важливою є для нього сім’я. Разом із дружиною вони виховали чудових дітей – сина та дочку. Дідусь Дмитро вже радіє своїм онукам.
Після Афганістану в календарі нашого героя з’явилася ще одна особлива дата. Щороку він із нетерпінням чекає день 15 лютого. «Я часто порівнюю: коли був дитиною, то завжди любив свій день народження, а тепер це свято у мене асоціюється з Днем виведення радянських військ з Афганістану – ми обов’язково зустрічаємося з бойовими товаришами, щоб поділитися спогадами й пом’янути загиблих».
А ще Д. Мєрєуца 15 лютого йде до могили Віталія Бєлянського. Він підтримує товариські стосунки з його батьком – Володимиром Степановичем. Напередодні Дня виведення радянських військ з Афганістану вони разом організовують зустрічі воїнів-інтернаціоналістів із молодими придністровцями. От і цього року в Бендерській школі № 11, яка носить ім’я В. Бєлянського, Дмитро Іванович розповість школярам про подвиги відважних та мужніх радянських солдатів – простих хлопців, які захищали та відстоювали справедливість.
Оксана КРУК.