Той, хто побував свого часу в Афганістані, розповідати про це не любить, але дбайливо зберігає старі фотографії тих років. Одним із таких воїнів-інтернаціоналістів є житель Дністровська Володимир Янішевський.
«Мені пропонували залишитися в Узбекистані й провести три чверті строкової служби в навчальному підрозділі, – згадує він. – Але це було рівнозначним зраді хлопців, з якими я закінчив учебку, готуючись до Афганістану». Так майже на два роки чужа афганська земля стала для Володимира місцем виконання священного військового обов’язку. Значення афганської війни тоді оцінювалося по-різному. Наші війська йшли на допомогу демократичним силам дружньої країни й забезпечували захист власних кордонів. Тепер політологами та військовими фахівцями визнано, що, втрутившись в афганську революцію, радянські воїни на десяток років загальмували розвиток небезпечного ісламського радикалізму на території СРСР. Яке пекло нам загрожувало, ми тепер уже добре розуміємо. Про це свідчить і чеченський конфлікт, і численні жорстокі теракти по всьому світові, й сумні події в Ірані та Сирії.
Скупі рядки службової характеристики, яку майже 30 років теж дбайливо зберігає Янішевський, розповідають про його участь у п’ятистах бойових операціях. Про мужність, сміливість і відвагу молодшого сержанта свідчить найдорожча для солдата нагорода – медаль «За бойові заслуги» та підписане командиром право сфотографуватися на фоні розгорнутого бойового прапора частини.
Це був окремий загін спеціального призначення повітряно-десантних військ, дислокованих у провінції Фарах поблизу іранського кордону. Вони не ходили в атаки, не брали штурмом висоти, не кричали «ура», головною їхньою метою була пошуково-засадна діяльність в умовах повної скритності. Група (близько 20 осіб) висувалася на БМП або вертольотах. Десантувалися в сутінках з мінімальної висоти. Пересувалися вночі, а вдень маскувалися поміж каменів, пагорбів і рідкої пустельної рослинності. Похід тривав близько тижня. Зазвичай чатували «духів» біля іранського кордону, пробираючись у ті райони, де їх зовсім не чекали.
Душмани теж не дрімали. Одного разу бійцям не пощастило, групу помітили в момент десантування. Упродовж ночі «духи», що переважали своєю чисельністю, переслідували десантників. Знесилених хлопців, які вже практично втратили надію на порятунок, вивезли викликані за допомогою рації вертольоти. Того разу вони повернулися без втрат. На війні юнаки дуже швидко ставали чоловіками. Афган навчав їх виживати в будь-яких умовах. Бувало, втрачаючи свідомість від зневоднення, вони пили воду з калюж, а з останнього борошна пекли коржі на саперній лопатці. Здійснювали наші воїни переходи з важким вантажем, не маючи можливості жодного разу за ніч присісти, перепочити. Вони вступали в бій, не думаючи про смерть, ніколи не залишали поранених напризволяще. І не вважали все це подвигом. Такий досвід здобув наприкінці афганської війни 18-річний Володька, ще недавно ведучий молодіжних дискотек і улюбленець дністровських дівчат.
Після чергового нічного рейду похмурою місцевістю Володимир не раз був вражений незвичайним явищем: світанок, казковий оазис, мирно дзюркотить річка і миготять у смарагдовій зелені молоді джейрани. Однак, по-східному прекрасний пейзаж чужої країни був наповнений небезпекою реальної смерті й загострював, пробуджував у солдатів майже звірячу інтуїцію. Бувають в Афганістані ночі такі темні, що навіть прилади нічного бачення не допомагають. Одного разу в таку темряву загін майже наосліп рухався на чотирьох БМП під тужливе виття моторів. Якимось загадковим чуттям водій першої машини Сергій Бондарчук вибирав потрібний напрямок. Несподівано він зупинив колону і навідріз відмовився їхати далі. Йому не заперечували. Виставили охорону і повалилися спати. Світанок усіх повергнув у шок: буквально за кілька метрів від колони була глибока прірва, в яку могли по черзі впасти всі машини.
Завдяки особливій підготовці, потайній діяльності та роботі на випередження, людські втрати загону, де служив Володимир, виявилися мінімальними. Поранення і контузії особового складу, звичайно, були, та й жовтяниця дошкуляла, але Володимира Бог милував. «Прощавай, Афган», – у його серці ці слова стукали радісно, з почуттям виконаного обов’язку. Досить змужнілий молодий чоловік повернувся додому, де його любили й чекали рідні. Нині Володимир Янішевський – це цілісна особистість, прекрасний сім’янин і шанований трудівник. Громадська робота в Союзі ветеранів Афганістану звела його з багатьма земляками, ветеранами тієї війни. Володимир виховує дітей і щасливо живе на рідній землі Придністров’я, де люди знають ціну свободі, мужності та чесній праці.
Лара ЧАЙКА.