Наша зустріч з воїном-інтернаціоналістом Іваном Маковеєм відбулася не так давно. Його розповідь про проходження служби в Афганістані пропонуємо читачам газети.
«Народився я 9 липня 1967 року в Молдавії, в селі Абаклія Бессарабського району. Сім’я була багатодітною, а я – найстаршим. Батько працював у колгоспі, мати – на пошті. Десятирічку закінчив у рідному селі 1984 року. По закінченні Кишинівського технічного училища здобув спеціальність електрика-механіка. 1 жовтня 1985 року мене призвали до лав Радянської Армії й зарахували в команду 120 «А». Це означало – за кордон. Спочатку нас відправили до Одеси, а звідти вже – до Сімферополя, де ми перебували упродовж двох тижнів. Під час проходження медкомісії головний лікар, який виявився земляком і добре знав мою матір, не приховуючи, сказав, що нас готують до Афганістану. У мене з’явилася можливість залишитися в Союзі, але я відмовився.
І от наша група молодих солдатів уже в Узбекистані, в м. Термез. Після прийняття військової присяги ми пробули там ще три місяці. За цей час освоювали курс молодого бійця. Перші десять днів були особливо важкими, просто пекельними: ми піднімалися високо в гори, спали в наметах, зігрівалися біля розкладеного багаття. На приймання їжі виділялося всього 3 хвилини. Ми вчилися «знімати вартового», захоплювати «язика», виживати в екстремальних умовах, надавати допомогу одне одному. 5 лютого 1986 року нас літаком перекинули в Кабул – столицю Афганістану. Потім ще 100 км вертольотами – і ми в м. Газні, на околиці якого дислокувався 191-й окремий мотострілецький полк (ОМП). На його території був розквартирований десантно-штурмовий батальйон, який неодноразово виходив з нами на завдання. Потрапив я в розвідувальну роту. Підрозділ вважався елітним, тому і харчування, й обмундирування були хорошими. На завдання виходили здебільшого пішки в кількості до 25 осіб. Розбивалися на підгрупи по три людини. Бувало, сиділи в засідках по кілька діб. Влітку всі знемагали від виснажливої спеки. Проблема з водою в цій місцевості завжди була на першому місці. Восени починалися нестерпні морози й ураганні вітри. Спали ми по черзі прямо на снігу. Орієнтувалися по карті, зв’язок налагоджували за допомогою рації. Будні розвідників полягали у виявленні та знищенні ворога, а також у забезпеченні супроводу наших колон, які доставляли продовольство, військову техніку, боєприпаси, пальне. Для водіїв дорога через перевали була дуже небезпечною. Моджахеди влаштовували засідки, нападали на колони, вели постійні обстріли.
Пам’ятаю, був такий випадок. У районі гори Шутан треба було влаштувати засідку, підстерегти караван верблюдів, що перевозив зброю для душманів. Маршрут його пролягав низом по ущелині. Бойовики спокійно минули свій дозор і несподівано для себе потрапили під масований обстріл з двох сторін. Командир оцінив обставини, що склалися, й викликав підмогу. Операція тривала вночі. Видимість була нульова. До ранку всіх бойовиків знищили. Двох взяли в полон. Другим завданням цієї операції було знищення укріпленого району, де розташовувалася база бойовиків, куди й прямував караван. За успішне завершення цієї бойової операції я був нагороджений медаллю «За відвагу». За період служби одержав звання старшого сержанта. Страшно те, що не всі товариші поверталися з бойових завдань. Втрачати їх було боляче і важко.
Демобілізувався я живим і здоровим, 5 лютого 1988 року приїхав у село Суклея, де почав працювати на тепличному комбінаті. Одружився. І, як то кажуть: будинок побудував, дерево посадив, сина виростив. Нині працюю оператором котельні в Придністровському науково-дослідному інституті сільського господарства. Часто зустрічаюся зі своїми товаришами по службі, разом ми згадуємо ті далекі й небезпечні дні в Афганістані, своїх бойових товаришів. Не раз мене запрошували на заходи в музей та до школи».
Люди, загартовані Афганістаном, не можуть бути байдужими до долі своєї країни, своїх земляків, тому вони завжди на виду, завжди попереду. Таким є і придністровець Іван Георгійович Маковій.
Олена ЛЕНИКОВА, завідувач музею історії с. Суклея.