Назад в СРСР?
За даними аналітичного центру «Левада-центр» і Всеросійського центру вивчення громадської думки (ВЦВГД), число громадян країни, які шкодують за Радянським Союзом, досягло максимуму наприкінці грудня 2018 року, склавши 66 %. Про це повідомляє газета «Ведомости».
З-поміж причин, чому люди сумують за Радянським Союзом, називають руйнування економічної системи, втрату почуття приналежності до великої держави, втрату впевненості в завтрашньому дні й рівня добробуту, зростання взаємної недовіри й жорстокості. Більшість тих, хто жалкує про розпад СРСР, – люди віком понад 55 років. Однак за останні кілька років зростання таких настроїв спостерігається і поміж молодих людей віком від 18 до 24 років.
Я народився в Радянському Союзі в 1953 році, й багато чого добре пам’ятаю: туманно 50-ті й дуже добре 60-ті, 70-ті й 80-ті. Тому можу адекватно судити про ту епоху. Отже, я хочу поділитися з читачами серією статей-спогадів про той час. Сьогодні моя розповідь про радянське громадське харчування, про яке тоді говорили так: «Знайте, що запах громадського харчування не відіб’є вам апетит».
Чи був голод в СРСР?
Дуже часто – перш за все, від молоді – доводиться чути таку точку зору, що в Радянському Союзі був тотальний дефіцит на всі види товарів, а полиці магазинів були порожні. Ресторани в країні працювали тільки для обраних – великого начальства, «блатних» і своїх. І курорти відвідував виключно той самий контингент радянських громадян.
Насправді все було зовсім не так. Заяви про порожні полиці магазинів можна віднести хіба що до кінця 80-х років, коли Радянський Союз, завдяки «мудрій» Горбачовській політиці й зусиллям західних сусідів, уже тріщав по всіх швах. Ще за 10 років до трагічних подій 1991 року життя в СРСР було по-справжньому щасливим, самобутнім і більш ніж комфортним.
Більш того, в 70-ті роки, щоб прорекламувати продукти, які на сьогодні для всіх стали доступними й вишуканими делікатесами, видали серію плакатів. Зокрема, один із них закликав: «Усім спробувати пора б, який смачний і ніжний краб!» А інший вимагав: «Примушуй себе їсти чорну ікру».
Дамо кожному під ніс
Цей слоган був негласним девізом працівників радянських ресторанів. Тому що в ті часи «кабаки» (так їх тоді називали) були відносно доступною для людей розвагою. Дозволити собі похід у ресторан могли інженери, вчителі, лікарі. Простіше кажучи, люди з зарплатою 150–200 рублів.
У 60-ті й 70-ті асортимент страв у «кабаках» був досить широким: шашлики, осетрина, жульєни, ікра, тістечка. Я сам, у 1974 році, потрапивши «з нагоди» в ресторан Будинку кіно в Москві й сидячи за одним столиком із всенародно улюбленим артистом Зіновієм Гердтом, ніколи не забуду його просвітницьку «поміж» мене роботу. «Їжте, молодий чоловіче, їжте, – терпляче і навіть з деяким задоволенням, як і личить старому доброму єврею, говорив він. – Вам морський гребінець з лимоном чи трепанги в оцті? А тепер спробуйте оце – цвібель-клопс. Чи, може, ви шнель-клопсу віддаєте перевагу? Головне – їжте, не соромтеся. Молодому зрілому організму, юній бурхливій душі необхідно добре їсти».
Як ви гадаєте, скільки потрібно було грошей, щоб відвідати модний ресторан у 70-ті роки? Наведу як приклад пару офіційних розцінок меню тих років. Подивимося ресторанне меню, датоване 1974-м роком. Юшка рибальська з пирогами – 1 карбованець 16 копійок, солянка м’ясна – 50 копійок, чахохбілі – 58 копійок, осетрина гарячого копчення – 89 копійок, люля-кебаб – 1 карбованець 14 копійок.
Вам мало одного прикладу? Добре, я продовжу. Рагу з баранини в елітному московському ресторані «Космос» у 70-ті можна було скуштувати за 58 копійок, а російське «жаркое» коштувало 82 копійки. Щоб бути більш зрозумілим, скажу, що вчитель тоді, згідно з офіційною статистикою, отримував зарплату від 108 до 136 рублів на місяць. Ще більшою вона була у простого робітника. А висококваліфіковані робітники – токарі, фрезерувальники, сталевари – часом заробляли більше, ніж директори заводів. Їхні оклади досягали 1 000 рублів.
У міру того, як у 80-ті деякі продукти почали переходити в розряд дефіцитних, оскудівало і ресторанне меню. Правда, на той час у ресторани й навіть у кафе люди рідко ходили просто так, частіше у зв’язку зі знаменною або пам’ятною датою. І кожен такий похід був справжньою подією. Але вже тоді навіть наявність грошей не була гарантією того, що людина за бажання потрапить у ресторан. Досить часто відвідувачі бачили на дверях таблички «Місць немає» або «Ресторан на спецобслуговуванні».
Часом під дверима ресторанів збиралися черги – злі й довгі. Особливо настирливі стукали у двері, пхали швейцарові, який виглянув, п’ятірку й отримували місце за завітним столиком. Однак це спрацьовувало не завжди: якщо в ресторані чекали поважних гостей, то від підношення швейцари байдуже відверталися.
Найкращим доказом того більш ніж нормального життя свідчить факт, що в більшості радянських сімей було не по одній і навіть не по двоє, а відразу троє і більше дітей. Молоді люди, одружившись, не турбувалися про майбутнє і створювали великі сім’ї. Вони точно знали, що «завтра» у них буде дах над головою і постійна робота, щоб забезпечити своїх дітей. Таку гарантію давала держава.
А скільки разів на місяць у наш час на свою зарплату може зайти в ресторан вчителька або медсестра? Мені й моїм друзям, одеським студентам, однієї стипендії в 40 радянських рублів вистачало як мінімум на 3 походи в ресторан. При цьому, підкреслю, ми не особливо економили ні на їжі, ні на алкоголі. Звичайно ж, дуже дорогі страви не замовляли. Я маю на увазі чорну і червону ікру, телятину з трюфелями, салати з лобстерів.
Краща дієта – соковита котлета
І наведені мною вище розцінки – це не ціни кафе або їдальні, це ресторанні ціни. В їдальнях і кафе була просто справжня «халява». Перша страва (борщ, суп харчо, юшка, солянка) коштували від 20 до 30 копійок. Причому більшість відвідувачів брали не повні перші страви, а половину – півпорції борщу, півпорції супу. Ціна другої м’ясної страви була в межах 25 – 35 копійок. Рибна друга страва коштувала менше. Як зараз пам’ятаю, що за мої улюблені столовські дві котлети я платив 33 копійки.
Додамо до цього вартість гарніру – від 5 до 10 копійок, у межах 5 копійок – чай або компот. Один шматочок хліба коштував 1 копійку. А приправи (гірчиця, перець, сіль) взагалі нічого не коштували, але на столі в їдальні вони обов’язково були. У студентській їдальні обід мені й моїм друзям, що гризли граніт науки в Одеському держуніверситеті, обходився ще менше – 20–25 копійок. У цій їдальні на найвиднішому місці висів такий плакат: «Працівниця громадського харчування, пам’ятай: твій обов’язок – викликати й утамувати голод кожного студента, попри наявний асортимент».
Тож вирішуйте кожен самостійно, коли було краще. Ну, а я пережив «голод», переживу й «достаток».
Павло ОСТАПЕНКО.