Спокійно і серйозно вимовив такі слова Федір Комаров у відповідь на моє запитання про те, що відчув він, вісімнадцятирічний хлопчина, коли дізнався, що йому належить воювати в Афганістані.
Для більшості радянських громадян це був мирний 1982 рік, але для тих, хто увійшов до складу обмеженого контингенту радянських військ, хто з хвилюванням і трепетом чекав повернення своїх чоловіків, вже три роки поспіль точилася війна. Про факти загибелі наших бійців тоді не повідомлялося, але всі знали, що привозять героїв у цинкових трунах. Це потім стало відомо, що в конфлікті з ісламськими екстремістами загинуло понад 15 тисяч наших воїнів. Вони стали на захист демократичних сил в Афганістані й заступили шлях на територію своєї країни афганським терористам, про жорстокість яких свідчить і те, що одним з їхніх лідерів був Усама бен Ладен, відомий нам як організатор найстрашніших терористичних актів у всьому світі.
Бандити вже таємно переходили наші південні кордони, грабували населення і вели підступну агітацію. Виведення радянських військ відбулося в результаті складних політичних інтриг і перипетій холодної війни. Це не було поразкою, оскільки не було перед нашими військами мети захоплення цієї держави. Тепер, через десятки років, прості жителі Афганістану з вдячністю згадують шураві (так називали росіян), які боронили демократичний уряд країни, збудували понад 200 заводів, електростанцій, а також газопровід, дороги та житлові будинки.
Воїн-інтернаціоналіст Федір Комаров народився в селі Градениці Одеської області Біляївського району. Україна для нього – рідний край, яким з часом стало і Придністров’я. Він знає і любить співучу українську мову, з задоволенням спілкується нею з односельцями, коли приїжджає на батьківщину.
У простій селянській родині хлопчик рано дізнався, що таке праця на землі. Федір був справним помічником по господарству і мріяв стати трактористом, як батько. Закінчивши середню школу, він пішов учитися на тракториста, їздив у Слободзейське відділення ДТСААФ (ДОСААФ), вчився керувати автомобілем і здобував допризовну підготовку. Проводи в армію на той час були справжнім святом, коли за столом збиралися рідня і друзі, проводжали юнака до ранку з танцями й піснями. Новобранця призначили в танкові війська і привезли в Туркменію. Там він упродовж п’яти місяців проходив підготовку в навчальному центрі. Потім був Афганістан, і понад півтора року навідник Федір Комаров (з 1982 по 1984 р.) воював проти душманів і моджахедів на боці демократичних сил Афганістану.
На найнебезпечніших ділянках танки супроводжували наші колони й виконували складні бойові операції. Назви афганських міст і місцевостей: Герат, Адораскан, Тайхаку, Шинданд, Кушка-Турагунді – навівають важкі спогади. Не раз екіпаж «машини бойової» був на межі життя і смерті, проте Федір ніколи не дозволяв страхові заповзти в душу і заволодіти нею: «Я, напевно, по-хлоп’ячому нерозумно, але вірив, що все буде добре!» Одного разу його танк напоровся на міну. Навідник Комаров був контужений, постраждали й інші хлопці, але після недовгого лікування в госпіталі екіпаж був знову в строю.
Назавжди вписані в серце Федора імена трьох товаришів, з якими пов’язаний найбільш небезпечний, але й мужній період його життя: Міша Кубатов, Андрій Лачковський та Володимир Прохоров. У кожного з них було своє завдання. І всі разом вони з честю виконували свій військовий обов’язок. Про це свідчать численні нагороди воїна-інтернаціоналіста. Особливо дорога йому медаль «Від вдячного Афганського народу» з врученням Почесної Грамоти Президії Радянського Союзу.
Хвилювалися, молилися і чекали улюбленого сина батьки. Він повернувся додому живим і неушкодженим. Нині Федір – батько сімейства. З коханою дружиною Ганною вони виростили трьох дітей. Багато років чоловік працював слюсарем на Молдавській ДРЕС, а тепер, після п’ятдесяти, даються взнаки наслідки контузії 1983 року. «У госпіталь – будь ласка, безкоштовно! – скромно посміхається Федір. – Досвідчені лікарі у нас є, отже, все буде гаразд!»
Кажуть, що позитивний настрій робить людину щасливішою. Напевно, колишнього воїна навідують й інші думки, можливо, закрадається в душу холодок невдоволення та образи, але він не дає їм заволодіти собою. Ветерану є чим пишатися. Тож нехай, як у пісні, «…знову вночі розбудить Афган…», він сподівається, що попереду ще багато світлого й доброго, а якщо вірити – воно обов’язково так і буде.
Лара ЧАЙКА.