Саме той вид спорту
Після довгих пошуків він зупинився саме на цьому, доступному для нього виду спорту. Вже майже десять років Дмитро Лавров захоплюється настільним тенісом. Перші його змагання відбулися у 2011 році на чемпіонаті України в Євпаторії.
За словами чоловіка, там на той час був розкішний центр паралімпійської підготовки, забезпечений найсучаснішим технічним обладнанням колишнім депутатом ВР України Валерієм Сушкевичем, який сам пересувається на інвалідному візку. Люди з обмеженими можливостями там не тільки змагалися, а й проходили реабілітацію. Попри велику кількість учасників чемпіонату, Дмитро посів третє місце, цілком задовольнивши свої спортивні амбіції. Це була його перша перемога над суперниками і над собою. Відтоді молодий чоловік повірив у власні сили.
З 15 по 20 грудня 2015 року в місті Сан-Хосе (Коста-Ріка) відбувся Міжнародний рейтинговий турнір з настільного тенісу серед інвалідів. Цей престижний турнір вперше здобув високу 40-у категорію проведення міжнародних турнірів, під егідою Міжнародної федерації настільного тенісу. Поміж спортсменів, які представляли понад 25 країн земної кулі – Африки, Північної, Центральної та Південної Америки, був і наш Дмитро Лавров. В особистому змаганні він виграв бронзову медаль, а в груповому, разом з кубинцями, піднявся на вищу сходинку п’єдесталу, завоювавши золоті медалі «Copa Costa Rica – 2015».
У лютому 2016-го в італійському місті Ліньяно відбувся кваліфікаційний олімпійський турнір з настільного тенісу серед спортсменів з ураженням опорно-рухового апарату. Дмитра Лаврова зарахували до 1-го спортивного класу, де змагалися параспортсмени Німеччини, Великобританії, Хорватії, Угорщини, Румунії Аргентини та Італії. Дмитро увійшов до десятки найсильніших, посівши 9 місце в загальному заліку, і йому присвоїли міжнародну кваліфікацію.
У квітні 2017-го в російському місті Алексині Тульської області на чемпіонат Росії з настільного тенісу зібралися інваліди-візочники. Усього в турнірі брали участь 80 спортсменів із тридцяти регіонів Росії. Паратенісисти виявляли найсильніших в особистому і командному заліках. Дмитро на подібних змаганнях виступав п’ятий рік поспіль і тричі набував звання чемпіона Росії в особистих змаганнях.
«Тоді я виборов статус призера чемпіонату Росії. Там я посів 3 місце і забезпечив собі право виступати за збірну РФ. Плани маю величезні, тому що я живу мрією взяти участь у паралімпійських іграх», – поділився тенісист. У 2017-му за підсумками гри на одному з головних стартів сезону Дмитро Лавров став абсолютним чемпіоном Росії в особистому та командному розрядах.
Дмитро розповідає, що з 15 по 21 жовтня 2018 року в Словенії відбувся чемпіонат світу з настільного тенісу. У ньому взяли участь 15 найсильніших тенісистів. До цього спортсмени повинні були зіграти в п’яти міжнародних рейтингових турнірах. «На відбір дається два роки. З 2016 по 2018-й необхідно було виїхати на змагання і не просто виступити, а набрати рейтингові бали, а вже потім вибороти путівку на цей чемпіонат», – зазначив паратенісист.
До початку міжнародного турніру наш спортсмен виїжджав на змагання в Таїланд, Словенію, Чехію та Словаччину. Допомогу у фінансуванні надавало керівництво збірної Росії з настільного тенісу, до якої він входить. «Коли потрібно було виїхати на чемпіонат світу, ми звернулися в Адміністрацію Президента ПМР і на Молдавський металургійний завод, і вони нам посприяли у придбанні квитків до Москви», – розповів мій співбесідник.
Спогади з минулого
З Росією пов’язане дитинство нашого героя. Він народився 1973 року в місті Камишині Волгоградської області. Батьки Дмитра працювали на текстильному комбінаті міста, коли їх, як високопрофесійних фахівців, у 1980 році направили до Тирасполя для розвитку новозбудованого підприємства – бавовняного комбінату (ПХБО). Дмитрові виповнилося на той час 7 років, і він почав освоювати ази шкільної премудрості в Тираспольській СШ № 12. Після завершення будівництва СШ № 5, яка виросла біля самого їхнього будинку, хлопець перейшов туди. Школяр гарно навчався, захоплювався плаванням, але більш за все його приваблював велоспорт. За високі досягнення він був зарахований на навчання до республіканської спортивної школи-інтернату (нині тут Тираспольський теоретичний ліцей). Дмитро тренувався, мріяв покорити олімпійські вершини.
Він був харизматичною і сильною людиною, мав відмінне здоров’я. Тому, коли по завершенні навчання його призвали до лав Радянської Армії, у військкоматі визначили: придатний до служби на морі. Так Дмитро опинився в Севастопольській водолазній школі. Це надзвичайно цікавий навчальний заклад, єдиний колись у Російській імперії, а потім і в Радянському Союзі, в якому готували водолазів для всього Військово-морського флоту.
Невдовзі водолаз відбув для проходження подальшої служби під Владивосток, а трохи згодом його направили для виконання інтернаціонального обов’язку до В’єтнаму. На той час там стояли радянські кораблі, Дмитро, як підводник, мав забезпечувати їхню безпеку.
Після служби юнак вирішив, що треба продовжити навчання, вступити до вишу і створити сім’ю. Наречена Дмитра на той час студіювала в Ленінграді, отож і він мав намір туди перебратися, вже й заяву подали до ЗАГСу.
Вистояти, щоб жити!
Якось під час змагань на Дністрі 23-річний молодий чоловік невдало стрибнув у воду і зламав шийний хребець. «Це було несподівано для мене і дивно для людей, що були навколо, – пригадує мій співбесідник. – Я був досвідченим плавцем з дитинства, два роки прослужив на флоті, занурювався на глибину до 200 метрів, мав великий досвід у подоланні водних перешкод, а тут така фатальна помилка. Звичайно, був шок, тривалий період лікування, реабілітації. Мене супроводжувала мама, а потім наречена, яка стала моєю дружиною у 1997 році. Вона єдина після батьків, хто мене підтримав, не відвернувся. Я щасливий, що взагалі залишився живим. Після таких травм мало хто виживає», – додає Дмитро.
Рідні оточили його турботою. Батько хлопця довго мудрував над створенням доступного середовища для свого постраждалого сина. Він збільшив дверні отвори в помешканні, щоб візок проїжджав без перешкод, всюди, де необхідно, зробив пандуси, і власноруч побудував підйомник, яким Дмитро користується вже понад 20 років для виходу на вулицю і повернення додому. Батька вже нема на світі, а його унікальна конструкція діє.
Дружина Оксана (за сумісництвом і тренер) супроводжує свого коханого у поїздках на змагання. Їй одній він довіряє, знає, що ніколи не підведе, не зрадить. Завдяки такому оточенню чоловік закінчив заочно юридичний факультет ПДУ ім. Т. Г. Шевченка. Каже, що хотів навчатися на стаціонарі, але заїхати без сторонньої допомоги в університетську будівлю не міг. Лише минулого року, коли Президент ПМР Вадим Красносельський звернув увагу влади та суспільства в цілому на людей з обмеженими можливостями, облаштували пандусами вхід до вишу. І тролейбуси з низькою підлогою з’явилися не так давно.
Труднощі, з якими стикався мій співрозмовник, загартували його, адже протягом багатьох років діставатися з Балки в місто він був змушений самостійно на візку. Хто наважиться стверджувати, що крутити руками колеса на спусках та підйомах просто? Особливо взимку…
Дмитро запевняє, що не відчуває себе нещасним чи знедоленим. Навпаки, здобувши диплом, він уже сам може надавати допомогу хоч юридичну, хоч моральну тим, хто її потребує. Тоді й спало йому на думку створити клуб, у якому могли б реалізуватися такі самі люди з обмеженими можливостями. Він сам оформлював необхідні документи, їздив до Реєстраційної палати, знайшов приміщення для тренувань. Так зібралося 12 юнаків та дівчат, які й дотепер тренуються разом.
Не зламатися, вистояти у двобої з підступною долею, відчути підтримку з боку держави, а також рідних і близьких – ось що важливо. І при всьому тому необхідна велика робота над собою, сила волі, яка не дає скласти руки й перейматися минулим – саме це утримує чоловіка на п’єдесталі.
Побажання молодим
«Дивлячись, як ризикують нинішні хлопчики та дівчатка, щоб в екстремальних умовах зробити модне нині селфі, хочу їх застерегти від нерозумних, нікому непотрібних вчинків. Не обов’язково сунути руки у вогонь, щоб відчути його пекельну силу. Просто повірте тим, хто вже обпікся. Життя одне, і прожити його треба так, щоб не було боляче за марно витрачений час», – радить Дмитро.
Постскриптум
Якщо побачите на вулицях Тирасполя симпатичного, плечистого, сильного чоловіка, що пересувається на інвалідному візку, знайте, це Дмитро Лавров – придністровський параспортсмен, керівник спортивного клубу «Тирас-ракета», член збірної Росії, майстер спорту міжнародного класу з настільного тенісу. Нині він готується до важливого етапу – відбору на Паралімпіаду-2020, яка відбудеться в Токіо.
Уляна БОНДАРЧУК.