На цю молоду жінку не падали золоті дощі успіху, слави чи грошей. І любимі квіти у неї – не троянди, а соняшники. Ті самі, які цвіли на подвір’ї у бабусі. За її плечима – складний життєвий шлях. У Людмили Журавльової є багато причин для невдоволення собою: це і незавершене навчання, і невдалий перший шлюб, і не дуже престижна нинішня робота помічником вихователя (нянечкою). Але очі її променяться світлою енергією. Швидка й усміхнена, вона все встигає, всім задоволена і сповнена любові до життя.
Завідувач Дністровського дитячого садка «Теремок» Світлана Козлова її хвалить: «Людмила у нас активна, урівноважена, добра, доброзичлива, робота просто горить в її руках. Саме такі люди нам потрібні. Правильно, що цю посаду перейменували, тому що помічник не тільки прибирає в групі та годує дітей, а й залишається за вихователя у його відсутність і постійно спілкується з дітьми під час своєї роботи. Прекрасно, якщо це спілкування дає малюкам уроки доброти, терпіння і працьовитості. У нас увесь колектив хороший і заслуговує добрих слів. Не можу не сказати й про те, що наша Людмила Журавльова здатна на більше, вона має необхідні знання, навички та уміння, щоб стати відмінним педагогом».
Коли Людмилі виповнилося 7 років, її батьки переїхали з України в Дністровськ на будівництво Молдавської ДРЕС. Поступово вони влаштувалися в місті енергетиків, але щоліта відправляли своїх діточок до дідуся з бабусею в родове українське село Мигаєве Одеської області. Людмила зі сльозами розчулення згадує ту чудову пору. Дружною ватагою вони бігали босоніж по соковитій траві, гралися у схованки, пасли корів, гусей та кіз, ловили рибу в ставку. Їй ще дуже подобалося носити воду з криниці.
Уся численна її рідня й досі живе в Мигаєві й у свята збирається в дідівському будинку. На Святий вечір вони варять кутю й узвар, носять вечерю, а різдвяного ранку розговляються, вбираються в старі кожухи, ходять із веселими колядками та зіркою вулицями села – вітають родичів, друзів та односельчан. Дітям Людмили сільське життя теж подобається. Різдво і поминальні дні вони завжди відзначають у селі. «Я щаслива, що у мене було таке дитинство – радіє спогадам Людмила. Залишилася б там жити, та роботи немає в селі».
Відразу після школи Люда вступила до Тираспольського економічного ліцею-коледжу. Захоплено навчалася швейної справи, але через два роки важко захворіла на діабет бабуся. Їй ампутували ногу, тому старенькій знадобилася постійна допомога і догляд. Старша сестра Людмили на той момент готувалася до весілля, а молодша навчалася в початковій школі. Людмила залишила навчання і приїхала доглядати за важко хворою бабусею в Мигаєві.
Коли бабусі не стало, важкі дев’яності не дозволили дівчині продовжити навчання. Треба було якось виживати. Вона бралася за будь-яку справу. Руки у неї, дійсно, були золотими. «Тепер мені нічого не страшно, – сміється Людмила, я працювала в торгівлі, офіціанткою, барменом, оператором персонального комп’ютера, навчилася керувати автомобілем, ще й на фортепіано граю… (свого часу вона закінчила музичну школу.) Як кіт Матроскін із популярного мультфільму я тепер можу сказати: «Я ще й на швейній машинці шити вмію».
Заміж Люда вийшла з великого кохання. Народила доньку. Але пристрасть чоловіка до чарки та всі супутні біди цього пороку зламали сім’ю. Їй тоді здалося, що щастя забуло про неї назавжди. Але Віталій Журавльов, який у першому шлюбі пережив таке ж горе зі своєю дружиною і сам виховував маленьку доньку, розтопив усі крижинки в її серці. Людмила народила ще одну дівчинку, і тепер вони – щасливі батьки трьох чудових доньок.
Люда обожнює не тільки чоловіка і своїх дітей, вона з радістю поспішає щоранку на роботу, де на неї чекають іще два десятки милих і кумедних діточок – «курчаток». Так називається її п’ята група. Жінці подобається колектив і атмосфера дитячого садка. Тут все дихає домашнім затишком. Вихователі Яна Татарова і Тетяна Кірка підтримують Людмилу, допомагають їй. Вони теж наполегливо радять подрузі піти вчитися. Люда і сама шкодує про те, що свого часу не довчилася. Дні минають швидко, буквально летять, і кожен із них – з новими турботами. Старша дочка вже закінчує 9-й клас. Пора батькам задуматися про її освіту. Можливо, мати й дочка разом навчатимуться? Такі приклади трапляються. Але поки що Людмила щаслива у своїй істинно жіночій іпостасі – бути турботливою і ніжною дружиною й матір’ю. Від любові, напевно, світяться її очі, як сонечко, зігріваючи всіх.
Галина МИКОЛАЄНКО.