Про важку і затяжну Афганську війну стільки написано в різних джерелах, стільки опубліковано на інформаційних сайтах соціальних мереж, що додати щось нове здавалося б неможливо. Однак виявилося, що не прочитаних сторінок про цю кровопролитну війну ще багато. Перегорнути одну з них мені несподівано допоміг учасник дністровського хору «Світозари» Ігор Домбровський.
На засіданні Ради ветеранів війни, праці та Збройних сил міста Дністровська, до складу якого його недавно зарахували, йшлося про організацію вечора, присвяченого 30-й річниці виведення радянських військ з Афганістану. Ігор Миколайович мимохідь зауважив: «Мені не довелося воювати в цій країні, але в 1981–1983 роках (це був період найзапекліших боїв на її території) як водій-далекобійник, я багато разів перетинав кордон сідловим тягачем МАЗ-504В».
Засідання Ради ветеранів завершилося, і наш співрозмовник зупинився на слові. По дорозі додому я попросив колегу з громадської роботи продовжити розповідь. Військову службу Ігор відбував у військах зв’язку, які обслуговували льотчиків, танкістів і будівельників міста Небіт-Даг. Три роки служби пролетіли швидко. «Не злічити скільки дерев посадив за ці роки на туркменській землі», – зазначив він з посмішкою. Після демобілізації Ігор повернувся в Молдавію, одружився, народилися діти. Влаштувався працювати на автобазу «СОВАВТОКИШИНЕВ». Працюючи там, він перевозив різні вантажі й за кілька років об’їздив багато країн Європи, особливо соціалістичної співдружності.
Після введення радянських військ в Афганістан, місцеві збройні сили переходили фактично під контроль радянського військового командування. Згідно з грудневим договором 1978 року між СРСР і Афганістаном Радянський Союз брав на себе зобов’язання щодо переозброєння афганської армії.
«Починаючи з 1981 року, – продовжив Ігор Миколайович, – протягом двох років з напарником Андрієм ми регулярно доставляли вантажі в Афганістан. З Кишинівської бази прямували в одну з країн, наприклад, у Болгарію, щоб завантажитися. Ми неодноразово цікавилися призначенням вантажу, але нам зазвичай пояснювали, що це медикаменти. Фуру опломбовували, а документи оформляли арабською та російською мовами».
Однак водії навчилися визначати вантаж по ресорах транспортного засобу. Під час перевезення медикаментів, максимальна вага яких була не перевищувала 7 тонн, ресори практично не змінювали свою форму. Інший, більш тяжкий, вантаж (допустима вага 27 тонн) призводив до того, що машина «сідала». Хлопці посміхалися: «Отже, знову веземо зброю або бойову техніку». І це було ближче до істини. Військову техніку з Болгарії, Угорщини, ЧРСР, НДР поступово необхідно було оновлювати, хоча вона була ще придатною. Війна в Афганістані стала доброю нагодою для здійснення цього завдання.
З «відрядження» знову поверталися до Кишинева, а далі – новий маршрут: Ростов – Нальчик – Баку. Через Каспійське море переправлялися на поромі до Красноводська, а потім через пустелю Каракуми – автотрасою, минаючи міста Небіт-Даг, Казанджик, Кизил-Арват, Ашхабад, Мари. Залежно від пункту призначення, вказаного в дорожньому листі, з Мари прямували в узбецьке місто Термез або Кушку – найпівденнішу точку колишнього СРСР в Туркменії.
Найчастіше вантаж доставляли у Термез на автобазу «СОВАВТОТЕРМЕЗ». Тут Ігоря та Андрія заміняли інші (теж радянські) водії, які через понтонний міст перетинали кордон і везли його до Мазарі-Шерифа або в Кабул. Таке «перечеплення» спричиняло багато неприємностей, бо швидко зношувалися шини, до того ж часто фура поверталася пошкодженою обстрілами. Одного разу, не доїжджаючи 200 км до Дербента, водії почули неприємні звуки, що долинали від заднього мосту фури. Сяк-так добралися до автобази, на подвір’ї якої стояв міцний солідний чоловік. Тільки-но він побачив наших водіїв, то широко розставив руки й пішов назустріч прибулим. Коли йому пояснили проблему, він відразу ж викликав бригаду, яка швидко замінила задній міст разом із колесами.
Якось я запитав Ігоря: «Тож були обстріли чи ні?» «Звичайно, були. Нам, правда, пощастило, тому що на кордоні попереджали: якщо машину зупиняє чоловік, жінка, чи навіть дитина, потрібно обов’язково зупинитися, інакше будуть неприємності. Ми цього правила дотримувалися, а от водії з Ленінграда не помітили людину на дорозі. У результаті водій загинув, напарника поранили, а з фури зробили «решето». І це при тому, що на півночі Афганістану була створена стокілометрова зона безпеки уздовж радянсько-афганського кордону, де виконували свої завдання спецпідрозділи Комітету державної безпеки СРСР.
Наприкінці нашої розмови я запитав у свого співрозмовника, який випадок із життя далекобійника запам’ятався йому найбільше?» Після недовгої паузи Ігор Миколайович відповів: «Був такий випадок, його пам’ятаю в подробицях. Повертаючись назад, в пустелі я побачив, що температура води, яка охолоджує радіатор, досягла 110 °C. Зупинив машину. Радіатор був порожній. Виявилося, що заклинило помпу. Упродовж 40 хвилин поставив запасну, а заповнити ж радіатор нічим! Води для пиття не було. Просиділи ми там з напарником три доби. На дорозі – жодної живої душі. У кабіні температура трималася понад 50 °C. І раптом під’їхала до нас місцева легкова машина, з якої вийшов поважного вигляду й похилого віку чоловік. Він підійшов до нас і запитав, що сталося. Без жодного слова налив 10-літрову каністру води й побажав нам щасливої дороги.
Не встигли ми йому подякувати, а разом з тим сказати, що 10 літрів для такої фури занадто мало, і що потрібно нам не менше 40 літрів, як чуйних людей немов вітром здуло. Яким же було наше здивування, коли наш добрий аксакал з вибаченнями постукав у кабіну: «Загризла мене стара, мов залишив людей напризволяще. Беріть води стільки, скільки потрібно!». З бурдюка місткістю не менше 150 літрів ми залили в радіатор необхідну кількість води, втамували спрагу самі й довго дякували нашим рятівникам.»
Таких водіїв-далекобійників як Ігор Домбровський та Андрій Стегареску, були десятки. Кілька років поспіль вони забезпечували тил усіх численних з’єднань 40-ї армії, доставляючи вантажі для життєдіяльності й переозброєння афганських збройних сил. Далекобійники не мають статусу учасників бойових дій в Афганістані, але тривала виснажлива війна чорним крилом зачепила й їхні долі, багато водіїв загинуло. Сам Ігор Домбровський, безпосередньо торкнувшись жорстокості воєнних подій, загартував свій характер і навчився цінувати кожну мить неповторного життя.
Олексій БАБІН.