18 березня – особлива дата в історії Придністров’я. Цього дня в 1944 році розпочалося визволення від фашистських загарбників. Звільнення не просто Кам’янського району, а всього нашого краю.
Під гнітом загарбників
До цієї дати Лівобережжя Дністра близько трьох років перебувало під гнітом німецько-румунської окупації. Воно належало до складу так званої Трансністрії – адміністративно-териториальної одиниці, створеної на захопленій радянській території між Дністром і Бугом. Увесь цей край фашистська Німеччина передала під управління своєму сателіту – Румунії. З 19 серпня 1941 року румунська адміністрація встановлювала тут свої порядки.
Численні документи окупантів свідчать про те, що першочерговим завданням була «фільтрація» населення. Намагаючись запобігти створенню підпілля, фашисти влаштовували облави й обшуки, хапали всіх, хто здавався їм підозрілим, винищували або ув’язнювали в табори смерті найбільш політично свідому, дієздатну частину населення: комуністів, комсомольців, радянських активістів. Наступним актом стало знищення євреїв.
Про етнічні та політичні страти, здійснені окупантами на кам’янській землі, наша газета розповіла напередодні Міжнародного дня пам’яті жертв Холокосту. А тепер додам, що комісією з установлення фашистських злочинів, створеною після звільнення краю, був складений «Список радянських громадян Кам’янського району Молдавської РСР, розстріляних у період тимчасової окупації». У ньому понад 300 імен. Один із безвинно убитих – 70-річний житель села Грушка Наум Раковський. «У 1941 році в перших числах серпня румунський жандарм Павлюк Семен, який прибув із села Немировка Вертюжанського району Сорокського повіту, повів його в центр села, до церкви, та запропонував йому роздягтися і роззутися. Після цього жандармом було зроблено чотири постріли з рушниці. Після вбивства Павлюк пішов на квартиру Раковського і привласнив кращі речі», – свідчили грушківчанки Василина Кожухар і Фросина Унтура.
На західній околиці села Окниця комісія знайшла могилу з чотирма тілами людей, розстріляних з автоматів. Карпо Липовський, Данило Карауш і Софія Вогниста засвідчили, що «…це трупи Кац Шміля, його дружини та дитини, Крижевської Рухаї. У грудні 1944 року вони були розстріляні румунськими жандармами».
У селі Хрустова Мефодія Писаренка, Тимофія Бадана та Якова Цибульського фашисти стратили за евакуацію колгоспних коней!
Ще однією гранню національної політики окупаційної адміністрації стало виселення «національних меншин». Уже восени 1941-го загарбники почали підготовку до депортації «інородців» – українців і росіян – із сіл Лівобережжя з заміною їх молдавським населенням з України та румунськими колоністами. На початку 1943-го окупаційні власті відправили з Рибницького повіту (до складу якого належав і Кам’янський район) в Очаківський 3 000 осіб. «Евакуація», як називали її самі організатори, за їхньою власною оцінкою «…стала справжньою трагедією, яку важко передати словами. Евакуйовані прибули в Очаківський повіт у жалюгідному стані, оскільки їх позбавили майже всього майна». От як це відбувалося: 4 травня 1943 року село Катеринівка було оточене жандармськими військовими частинами. Почалося виселення українців і росіян та заселення в їхні будинки молдаван, які раніше мешкали в Краснодарському краю. Впродовж трьох днів 200 сімей було вивезено в Миколаївську область і розміщено в будинках тамтешніх жителів.
Головний упор в економічній політиці робився на максимальну експлуатацію сільського господарства окупованих територій. Глава Румунії Іон Антонеску 13 листопада 1941 року заявив: «Трансністрія повинна забезпечувати нас продуктами харчування та задовольняти всі потреби військ, які перебувають там. Трансністрія повинна покривати військові витрати, понесені нами». У краю була впроваджена обов’язкова трудова повинність для місцевого населення від 16 до 60 років. У період сільськогосподарських робіт усе трудове населення сіл і міст від 12 до 70 років вважалося мобілізованим. За результати роботи дітей відповідали батьки. Селянам після збирання врожаю дозволяли залишити собі на рік 80 кг зерна на дорослу людину та по 40 кг на дитину, решта підлягала здачі. Оплата праці була мізерна і не забезпечувала прожитку.
Поліція здійснювала масові обшуки, відбираючи у мешканців не лише продукти, а й одяг, білизну, килими, посуд, інші речі, що мали яку-небудь цінність.
За відмову підкорятися наказам окупаційних властей жителів відправляли в трудові табори, ув’язнювали на строк від одного до 20 років. За переховування зброї, здійснення актів саботажу та напад на військовослужбовців фашистських армій передбачалася страта на місці.
Ось при якому «порядку» виживали понад 1 000 днів наші батьки, бабусі та дідусі…
18 березня 1944 року та 75 років потому
Свобода прийшла в Окницю в образі партизана-вершника. 18 березня 1944-го в це маленьке село в’їхав загін «Радянська Молдавія». Позаду в нього був рейд Рівенською, Тернопільською, Житомирською, Вінницькою областями України. Розпочинали його 19 чоловіків, до яких по дорозі приєднувалися патріотично настроєні жителі. Вступивши на територію Кам’янського району, загін нараховував 150 партизанів.
«Пройдено великий та важкий шлях, – записав тоді командир загону Яків Мухін. – Мети досягнуто. Ми в рідній Молдавії. Партизани втомлені, але зі щирим відчуттям радості обіймають один одного, жителів села. Проводимо короткий мітинг. З’явилася гармонь: російська «Бариня» змінялася запальною «Молдовеняскою»… Виставивши варту, розходимося по хатах. За скромно накритими столами зав’язуються відверті дружні бесіди. Колгоспники розповідають про важкі роки окупації, про знущання, безчинства німецько-румунських окупантів; партизани – про свій загін, рейд, про стан справ на фронті та в радянському тилу».
Через 75 років у центрі Окниці знову мітинг. Біля пам’ятника «Батьківщина-Мати» дорослі та діти зібралися, щоб пригадати, як на рідну землю прийшла довгождана свобода, віддати данину пам’яті воїнам-визволителям, ушанувати хвилиною мовчання пам’ять 90 земляків, полеглих на фронтах, і тих ветеранів, які померли в мирний час. Він, цей час, нещадний. У селі вже немає жодного учасника Великої Вітчизняної війни. Та й очевидців подій, які відбувалися 18 березня 1944-го, небагато. Одна з них – трудівниця тилу, вдова фронтовика Марія Голодна – до пам’ятника йшла тим же шляхом, яким партизани після звільнення Окниці рушили в сусіднє село Кузьмин. Літній жінці кожен крок дається важко, але, спираючись на руку доньки, вона прийшла на мітинг, щоб розповісти молодому поколінню про долю їхніх предків.
У 1941-му десятирічна Марія опинилася під фашистською окупацією. Пережила всі тяготи підневільної праці: румуни заставляли окничан від зорі до зорі працювати в полі, ганяли їх будувати дорогу з Кам’янки в Піщанку. Пам’ятає Марія Максимівна, як загарбники грабували селян: офіційно було встановлено понад 30 податків і зборів, у жителів також відбирали все, що сподобалося. Понад два з половиною роки жили окничани в безправ’ї, підтримувані лише надією на визволення. Пригадує моя співрозмовниця, і як, передчуваючи швидкий наступ радянських військ, пішли з села окупанти: німці – маршем у колонах по троє, а румуни – на возах із награбованим добром.
«Таке не повинно повторитися», – змахнувши сльозу, дає молоді напуття Марія Максимівна. Їй хочеться, щоб онуки та правнуки, які розселилися від Тирасполя до Москви, жили в мирі, не знаючи жахів війни.
У Кузьмині – другому селі, де в 1944-му зробили зупинку партизани загону «Радянська Молдавія», добре пам’ятають, як хлібом і сіллю зустрічали визволителів жителі Єфимій Накул і Марфа Гушило.
«Уже в перших числах квітня 275 кузьминчан пішли на фронт. 114 із них загинули на полях боїв далеко від Батьківщини. Їхні імена викарбувані на меморіальній дошці на сільському кладовищі, – розповів глава адміністрації села Віктор Мельник. – Одне з цих імен відоме не лише в Кузьмині. Подвиг Героя Радянського Союзу Івана Солтиса, який грудьми закрив амбразуру ворожого доту, щоб дати бойовим товаришам можливість продовжити атаку, оспіваний у літературі, увічнений у назвах вулиць. Прах солдата покоїться в польській землі, а на малій батьківщині зведено монумент, що увічнив останній крок героя. Крок назустріч смерті. Крок у безсмертя. До цього пам’ятника, до меморіальної плити, спорудженої на честь усіх полеглих односельців, у 75-ту річницю звільнення села вдячні нащадки поклали квіти й вінки».
Третє село Кам’янщини, що відзначило цього дня пам’ятну дату, – Грушка. Воно було звільнене в ході Умансько-Ботошанської операції, проведеної військами 2-го Українського фронту. З оперативного зведення: «18 березня 1944-го війська фронту, продовжуючи стрімкий наступ, вийшли на річку Дністер на ділянці Садківці – Грушка протяжністю 80 км; передовими частинами форсували Дністер та опанували плацдарм у районі Ямполя на правому березі завглибшки до 10 км і по фронту – до 15 км. 18 березня війська звільнили 227 населених пунктів, у тому числі районні центри Шпиків, Чернівці, Ямпіль, Піщанка, крупні населені пункти Рахни-Лісові, Яруга, Михайлівка, Вільшанка, Дмитрашківка, Грушка, м. Сороки на правому березі Дністра».
Подальший шлях вів бійців Червоної Армії та партизанського загону «Радянська Молдавія» за Дністер і вздовж річки лівим берегом – на Кам’янку, де зав’язалися бої з фашистськими військами, що відступали. Але це вже інша історія, яку ми розповімо вам, шановані читачі, у наступному номері газети.
Тетяна ГРИЦЮК.