69 років тому село Гиску потрясла страшна подія – в місцевій школі пролунав вибух, який забрав життя 24 людей. Пізніше з’ясують, що ця трагедія – результат нерозділеного кохання викладача військової справи до вчительки російської мови та літератури. Скорботною датою стало в житті селян 4 квітня 1950 року.
Був звичайний сонячний день – надворі початок квітня, юнаки та дівчата тільки-но повернулися з канікул. Навесні 1950-го школа-семирічка в селі Гиска готувала другий післявоєнний випуск учнів. У невеликій будівлі навчального закладу (колись це була збудована батюшкою хата) діти навчалися у дві зміни. Для учнів 5 – 7 класів той день став фатальним.
Розумна, добра, вихована та ніжна – такою запам’яталася всім Наталія Донич. Вона була не місцевою, в село на березі Дністра переїхала з Росії. Втративши чоловіка на фронті, молода жінка разом із зовсім юним сином вирішила перебратися ближче до свого брата, який служив у Тирасполі. У школі нова вчителька російської мови та літератури відразу всім сподобалася, учні просто обожнювали педагога. У таку жінку важко було не закохатися.
Татарину, працівнику добровільного товариства сприяння армії, авіації та флоту (ДОСААФ), а за сумісництвом викладачеві військової справи в школі, Наталія Дмитрівна теж сподобалася одразу. До речі, ім’я військового керівника досі не вдалося з’ясувати, він залишився в пам’яті селян як людина-загадка. Утім, загадкою він був і для Наталії. Вона відповіла взаємністю на залицяння колеги, але потім виявилося, що у коханого вже була сім’я, в іншій країні. Вона вирішила назавжди розірвати відносини. Пробачити обман і таку зухвалу зраду молода жінка не змогла.
«Він її постійно переслідував, важко переживав розрив з нею. Вранці того жахливого дня він направився до школи з об’ємним пакетом. На запитання голови сільради, що в згортку, той відповів, що несе «гостинець для Наташі», – згадують жителі села. Пізніше з’ясувалося, що в пакеті було 12 кг тротилу. У коридорі школи чоловік підпалив бікфордів шнур і попрямував до класу, де вела урок Наталія Донич.
«Учителька сиділа на підвіконні, коли в кабінет зайшов військовий керівник, він усім крикнув: «Діти, рятуйтеся!», Наталія Дмитрівна зістрибнула з підвіконня, а викладач її підхопив і обійняв, щоб вона не втекла. Далі, я пам’ятаю, як прийшов до тями аж на порозі церкви. Вибух був такої сили, що мене перекинуло через два паркани та дерева», – ділиться своїми спогадами Кіндрат Кулик, учень того нещасливого 5-го класу, в якому викладала Наталія Донич.
«Не можна цей день згадувати без болю в серці, – каже Меланія Онуфрієва і ледь встигає тремтячими руками витирати сльози з очей. – Той день я пам’ятаю до дрібниць. Коли чоловік увійшов і закричав, ми всі побігли. Я добігла до вчительського столу, й мене оглушило. Так і лежала під завалами цілий день, мене знайшли останньою. Знайшли тільки завдяки священику та моєму батькові, який відмовлявся йти та все повторював: «Я все одно її знайду!». Я до цих пір пам’ятаю, як почула голос тата. Вибух залишив страшні наслідки: я осліпла, обгоріла, все було переламано. Це взагалі страшна трагедія, скільки дітей тоді загинуло».
Ціною нерозділеного кохання стали 22 дитячих життя. Цю трагедію довгі роки замовчували, за радянських часів нечуваній трагічній події не надавали розголосу. Усі подробиці жахливого дня відкрилися лише через роки. Деталі пам’ятного квітня 1950-го по крупицях відновлювала дослідницька група. До речі, про вибух у школі села Гиска навіть написана книга «Підірвана любов». А жителі села, у свою чергу, вирішили увічнити пам’ять загиблих дітей та встановили пам’ятний знак на місці, де колись була та сама школа. Гроші на монумент збирали всім селом – хто скільки міг.
Уже кілька років поспіль 4 квітня в сільській школі відзначають траурний день. У навчальному закладі проводять класні години, розповідають про цю страшну подію. Цього разу учні п’ятого класу школи села Гиска поклали квіти до монумента як знак пам’яті про трагічні події.
Ярина ДОБРОВОЛЬСЬКА.