Час ніколи не зітре з пам’яті народу Велику Вітчизняну війну 1941–1945 років, найважчу, найкровопролитнішу і найжорстокішу з усіх воєн. Вона стала для радянського народу справжнім випробуванням, люди згуртувалися перед обличчям загрози поневолення і знищення. Перемога була заслужена нашим народом, справжнім героїзмом і мужністю бійців і командирів Червоної Армії. Імена ветеранів, які врятували світ від фашизму, назавжди вписані в історію.
Ні в якому разі ми не можемо забувати про ті страшні часи, а навпаки, повинні передавати з покоління в покоління історичну правду про героїзм наших людей, не ігнорувати факти, про які розповідають ще живі фронтовики.
Однією з них є ветеран Великої Вітчизняної війни Віра Андріївна Губарєва, яка поділилася з нашим кореспондентом своїми спогадами про доленосні роки в історії нашої держави.
Народилася вона 26 жовтня 1924 року в селищі Великий Бурлук на Харківщині. Коли 1941 року розпочалася війна, Віра перебувала в Саратовській області, де закінчила дев’ятирічну школу. «Мене разом з подругами направили піонервожатою в піонертабір села Андріївка. У суботу 21 червня і в неділю 22-го ми чекали дітей, але їх не було. Увечері в неділю надійшла важка звістка про те, що фашистська Німеччина напала на Радянський Союз», – згадує ветеран.
Віра разом із подругою Катериною Шапар вирушила до військкомату, щоб записатися на фронт добровольцями. Дівчатам відмовили, мотивуючи тим, що вони ще не досягли того віку, аби йти на фронт. Під час евакуації, переправляючись через річку Дон, наша героїня разом із подругою Катериною потрапила під бомбардування. Усі документи були втрачені.
Повернувшись до військкомату, Віра додала собі два роки й була зарахована до лав Червоної Армії медсестрою. Нелегкі випробування випали на її долю… Ешелон, в якому вона їхала на Воронезький фронт, атакували німецькі літаки-винищувачі. «Це було жахливо, три з семи вагонів ешелону були знищені німцями. Багато людей загинуло, багато було поранено», – розповідає Віра Андріївна.
Після цього вона в складі військ Воронезького фронту в січні 1943 року звільняла Курськ і Харків від фашистських завойовників. Старшим сержантом медичної служби в 1944 році вона брала участь у боях у складі військ 3-го Українського фронту, який, перемагаючи німецькі війська, визволяв території України та Молдавії. «Чудово пам’ятаю, коли ми звільняли Дубоссари, Григоріополь. У Тираспольський госпіталь я відвозила поранених. Тоді він розміщувався на території нинішнього Придністровського державного театру драми та комедії імені Н. С. Аронецької», – згадує вона.
У 1944 році, перебуваючи у складі військ 1-го Білоруського фронту, Віра Андріївна брала участь у боях за визволення Польщі. За її словами, рятуючи наших солдатів від смерті, обов’язково разом з ними з поля бою необхідно було забирати зброю та документи. «Командир послав на завдання: забрати поранених. Раптом я підповзаю до одного, як виявилося потім, майора. Я його почала тягти, а поруч були розсипані документи з офіцерської сумки. Поміж них я побачила своє прізвище. Виявилося, що це мій батько – Андрій Іванович Молодоженов. Батька направили на лікування до польського міста Люблін, пізніше переправили в Новочеркаськ Ростовської області, де він від важких поранень помер, – продовжує вона.
У травні 1945 року Віра Андріївна зустріла закінчення війни неподалік від Берліна, коли війська 8-ї гвардійської армії 1-го Білоруського фронту успішно штурмували Зеєловські висоти.
У 1946 році Харківський обком партії направив її працювати другим секретарем міського комітету комсомолу в місто Галич на Івано-Франківщині. Тут вона зустріла молодого лейтенанта Веніаміна Губарєва, який став її чоловіком. «Він вразив мене своєю наполегливістю. Сказав, що раніше бачив мою фотографію і закохався. У роки війни він воював на території Угорщини. Був нагороджений орденом Червоної Зірки та медаллю «За бойові заслуги», – згадує наша героїня.
Молода сім’я ще довго мандрувала по гарнізонах: родина Губарєвих перебувала в Східній Німеччині, де Веніамін служив у складі радянських військ. «Чоловіка призначили командиром військової частини, він дослужився до звання підполковника», – розповіла дружина офіцера.
У 1971 році Віра Андріївна разом із чоловіком переїхала на постійне проживання до Тирасполя, з яким пов’язала свою життєву долю. У 2002 році жінка поховала чоловіка, який помер через невиліковні онкологічні захворювання. Однак вона не втратила оптимізму, не мала на те права, тому що разом вони виховали доньку і сина…
Приємно були дізнатися, що Віра Андріївна читає нашу газету. Вона з молодих років пам’ятає і нині володіє українською мовою. «Хочу висловити слова вдячності редакції «Гомону» за цікаві матеріали, які друкуються на сторінках газети», – сказала вона.
Дуже вдячна вона і керівникам республіки за увагу, яку вони їй надають. Так, минулого року, напередодні Дня Перемоги зі святом її привітав Голова Уряду Олександр Мартинов. «Я вдячна Олександру Володимировичу за його піклування. Після його візиту вдалося розв’язати низку питань, які мене турбували. Бажаю йому успіхів у роботі на благо нашої рідної держави», – зазначила ветеран.
У святкові дні травня Віра Андріївна знову одягне дорогі нагороди: медаль «За бойові заслуги» та інші відзнаки за участь у боях проти фашистів. Колектив нашої редакції бажає Вірі Губарєвій
довгих років життя та міцного здоров’я! Ваш подвиг назавжди залишиться в наших серцях!
Олександр ЗАЙЧУК.