Щороку в День Перемоги у всьому світі вдячні люди несуть квіти живим та покладають їх на могили загиблих учасників бойових дій 1941–1945 років. Ми вклоняємося нашим захисникам до землі та кажемо «щиро дякую». Що відомо нам про ветеранів, ким вони були до війни та ким стали опісля?
Війна припала на їхні молоді студентські роки, коли людина тільки-но починає жити, повноцінно дихати та будувати плани на майбутнє. Ціною безсонних ночей, поневірянь і кошмарів від жаху людської жорстокості вона пішла з рідних міст і земель. А що залишилося солдатам, учасникам воєнних подій? Тільки згадати про шкільні мрії та почати життя заново, повернутися в той щасливий довоєнний час і відбудовувати, підіймати свою країну з руїн.
Мені вдалося поспілкуватися з дійсно цікавим співрозмовником, ветераном Великої Вітчизняної війни Ігорем Ільїним. Таких особистостей називають «людина зі стрижнем». Як на свій похилий вік і майже повністю втрачений зір, Ігор Ростиславович зберігає дивовижну ясність розуму й енергію, продовжує працювати. «Помічник от захворів, а я ж самостійно не можу ні писати, ні читати, а у мене купа справ, – нарікає Ігор Ростиславович. – Книгу одну здав до друку, а другу тільки готую, а ще рукописи батька треба викласти в інтернет».
Про війну ми майже не говорили, ветеран розповів, що всі спогади зберігаються в його книзі «Дороги фронтові». «А що ще може бути нового, на Вашу думку?» – запитує він у мене. – Служба моя в армії досить змістовно та лаконічно описана у фронтовій частівці: «Вічно брудний, вічно сонний, моторист авіаційний, перемазаний весь у тавоті, та проте – в повітряному флоті». Полк «Нормандія-Німан» – це блискуча сторінка в історії, особливо Франції. Це єдина велика військова частина, яка зробила вагомий внесок у перемогу і, головне, прославила цю країну та Радянський Союз. …Звичайний бойовий день, повертається підбитий літак на стоянку, а у нас закон неписаний – поки літак не відремонтуємо, техніки не залишають стоянки. Нарешті, вже перед ранком, літак готовий, іду лягаю спати. Ще й сонечко не встало, а вже кличуть, кажуть, що другу добу сплю. Часто так бувало. Моя участь більш, ніж скромна, але за цей час жодної надзвичайної події, жодного зриву вильоту».
З початком війни 16-річний юнак прагнув, як і більшість його однолітків, скоріше потрапити на фронт. Його не брали в армію через сильну вроджену короткозорість. Коли 1942-го Ільїн вступив до сільськогосподарської академії у місті Іванові, було моторошно молодому хлопцеві носити цивільний одяг. Але надійшов наказ Сталіна – перевіряти зір в окулярах, і незабаром Ільїна визнали придатним до стройової служби.
«Відправили в Переяславль-Залеський, у військову школу молодших авіаційних спеціалістів, де готували авіамотористів. Навчання тривало менш ніж чотири місяці, а запам’яталося на все життя. Ми постійно недоїдали, вивчали двигуни літаків у промерзлих ангарах дуже ранньою і дуже суворою зимою 1943 року, а ще була й нічна варта. По завершенні навчання нас розподілили в Заволжя, а ми обурилися, кричимо: «На фронт!». Нам пояснили, що в армії виконують накази, а не розмовляють. А я наполягаю на тому, що когось все ж таки направлять на фронт. Через два тижні всю нашу групу відправили в Тулу, в «Нормандію», а далі вдень – польоти, вночі – вартова служба, а там і війна закінчилася», – згадує ветеран.
У Східній Пруссії зустрів День Перемоги Ігор Ільїн. Там йому довелося трохи затриматися: додому повернувся лише на початку 1946-го у званні сержанта технічної служби. 21 рік – все життя ще попереду. І воно, дійсно, було плідне та насичене. Ігор Ростиславович з відзнакою закінчив «Тимірязєвську академію», став агрономом-ґрунтознавцем, проводив польові дослідження в далеких куточках СРСР, у 1961 році приїхав до Тирасполя, де довгі роки працював в НДІ сільського господарства, провівши велику наукову роботу і дослідження в галузі ґрунтознавства та землеробства.
Член Міжнародного товариства письменницьких спілок, Спілки письменників Росії, спілок письменників і журналістів Придністров’я, лауреат літературних конкурсів, автор багатьох статей і книг, віршів та інших публікацій – і все це про одну людину. Його літературні успіхи належать до мирного часу.
«Скінчилася війна, французи полетіли, а ми ледарювали. У місті була бібліотека, в якій я перечитав майже всі книги. Потім продовжив навчання і написав свій перший вірш, надихаючись поезією Лермонтова. А перші гроші за опублікований матеріал я отримав теж несподівано. У місцеву газету написав листа, в якому розповів, як складно в холодну погоду дістатися на навчання у вечірню школу, комсомольці ноги відморозили – нехай виділять від виробництва машину. Через деякий час надійшла відповідь: «Куди надіслати гонорар?» Я промовчав, а поштою отримав 3 руб. 15 коп. Потім були й інші публікації», – розповів Ігор Ільїн.
Закінчуючи розмову, запитала у ветерана, що він ще хотів би сказати. «Візьміть книгу мою – це мій дарунок вашій редакції. Розкажіть про неї, щоб інші молоді люди могли прочитати історію одного життя. Якщо моя біографія змусить їх замислитися над тим, чи правильно вони використовують час, наданий їм долею, – мета книги досягнута», – зазначив ветеран.
Книга «Дороги фронтові» присвячена створенню та бойовому шляху французького авіаційного полку «Нормандія-Німан», радянсько-французькому братерству в роки Великої Вітчизняної війни та повоєнній дружбі французьких льотчиків і радянських техніків. Друге видання, доповнене матеріалами повоєнних зустрічей з ветеранами авіаполку «Нормандія-Німан», можна знайти в бібліотеках республіки, куди автор передав кілька примірників.
Розмовляти з Ігорем Ростиславовичем можна довго, він захопливий оповідач і про все у нього є своя власна думка. На чіткі запитання він знайде чесну та життєву відповідь. На його долю випало чимало випробувань, але він залишився небайдужим до всього, що відбувається навколо. Ставити завдання і досягати цілей – до такого способу життя звик Ігор Ростиславович Ільїн – кавалер ордена Почесного легіону.
Дарина КУЛАКОВА.