Навіть припустити не могла, що колишній боєць-розвідник партизанського загону ім. Кармелюка 2-го Кам’янець-Подільського партизанського з’єднання під командуванням Антона Одухи, ветеран Великої Вітчизняної війни, якому нещодавно виповнилося 92 роки, зустріне мене на порозі власного помешкання, розчинивши двері навстіж та широко посміхаючись. «Нічого собі, невже це він сам, – подумалося мені, – невже це той Володимир Табенський, з яким ми розмовляли телефоном напередодні?» Уява ж бо вимальовувала дещо інший образ – старої немічної, знесиленої хворобами особи, що пройшла дорогами війни й життєвих випробувань. Та це не про мого візаві.
Володимир Іванович виявився людиною люб’язною, одразу погодився повідати про своє минуле, яке його пам’ять зберігає у найменших подробицях. «Я ж ще пацаном був неповнолітнім, коли війна до нас прийшла. Отут (показує пальцем на голову) в мене закладено справжній комп’ютер. Добре пам’ятаю, як мене, розвідника партизанського загону, одягали у старі поношені речі, якесь рване ганчір’я, і я, ніби безпритульний, тинявся серед німців, запам’ятовуючи все, що цікавило партизанів».
Його життєві дороги
Історія життя нашого героя розпочалася 21 січня 1927 року в селі Капустяни Миньковецького району Кам’янець-Подільської (нині Хмельницької) області України. У 1937-му його батька – учасника громадянської війни, людину, яка боролася з бандитизмом на території Західної України, заарештували і розстріляли як зрадника Батьківщини. Мати десятилітнього хлопчика терміново покинула рідні краї, щоб уникнути покарання, оскільки її могли засудити як дружину «ворога народу». Володя залишився з бабусею Мотроною Никифорівною, яка працювала за трудодні в колгоспі. Сам він пас корів та одночасно навчався у сільській школі.
21 червня 1941 року Володя Табенський закінчив Капустянську семирічку, а наступного дня розпочалася війна. Усього за два тижні не тільки Кам’янець-Подільська область, а й землі на схід від неї були окуповані.
Підліток разом зі своїм дядьком Микитою невдовзі поїхав до селища Ляхівці (нині – Білогір’я) Кам’янець-Подільської області, а вже там, через одного дядькового товариша познайомився з підпільниками та партизанами. «У лютому 1943 року, зібравши для партизан деякі відомості, ми прийняли рішення покинути Ляхівці в цілях безпеки. Так я опинився в розташуванні партизанського загону, який перебував у якомусь лісовому хуторі в північних околицях Ізяслава. Це і був партизанський загін ім. Михайлова, який з 1944-го перетворили у 2-е партизанське з’єднання під командуванням А. Одухи», – розповів Володимир Іванович.
На перших порах у загоні «михайлівців» не було жодних технічних засобів для контактування не тільки з Великою землею, а й з іншими партизанськими з’єднаннями. Уся надія покладалася на зв’язківців. Тут і став у пригоді шістнадцятирічний хлопчина, який, за його власними словами, виконував роль такого собі «партизанського мобільника». Непримітний, обізнаний не тільки в українській мові, а й у її діалектах, він міг легко загубитися серед місцевих жителів, удаючи з себе сироту, який розшукує родичів. Ніяких записів у загоні Михайлова не велося. Усю інформацію доводилося тримати в голові.
Згодом «михайлівці» зробили свій внесок у звільнення Західної України. Визволяючи населені пункти Плужне, Острог, Славута, Ляхівці, Ізяслав, партизани утримували їх до підходу передових частин 1-го Українського фронту. У цих боях брав участь і Володимир Табенський. У боротьбі за Ковель молодий партизан був контужений, а врятували його безстрашні бойові товариші, які під обстрілом винесли його на руках.
Незабаром партизанське з’єднання, де він служив, було розформоване. Володимир потрапив спочатку до шпиталю, а після одужання його направили у підпорядкування управління Ковельської залізниці.
Мирний період
У травні 1945 року молодого чоловіка призвали на військову службу. То був призов його однолітків, які тільки тепер мали б познайомитися з азами військової науки, вже після того, як війна закінчилася. За розподілом Володимир потрапив до танкового училища в Горькому, з якого незабаром був відрахований як «син ворога народу». До того ж, у роки війни він перебував на окупованій території, що також ще довго ставилося йому за провину. Маючи такі «ганебні сторінки в біографії», він не міг стати офіцером.
До речі, упродовж 20 років сім’я Табенських нічого не знала про долю батька. Тільки у 1957-му синові видали свідоцтво про смерть Івана Леонтійовича Табенського, реабілітованого посмертно. Того ж року (після служби водієм-механіком в окремому танковому батальйоні м. Снятина та інших військових частин) старшина Володимир Табенський вийшов у запас.
Переконаний, що з армією попрощався остаточно, старшина запасу з родиною переїхав до родичів у Тирасполь. Під час вибору місця проживання він керувався і розповідями батька, який воював під час громадянської війни в цих краях. Тож про місто на Дністрі він знав змалку.
На новому місці, після деяких вагань, вирішив продовжити військову кар’єру. За власним бажанням його зарахували старшиною на посаду командира танка до 1-го батальйону в «Білих казармах». Одночасно чоловік навчався у Тираспольській вечірній школі, а здобувши атестат про середню освіту, здійснив свою давню мрію – став студентом заочного відділення механічного факультету Одеського політехнічного інституту.
У серпні 1965-го Володимир Іванович демобілізувався з лав Збройних сил і влаштувався працювати в Спеціальному конструкторському бюро (СКБТЛ) з проектування машин для точного лиття при Тираспольському заводі ливарних машин ім. С. М. Кірова. Спочатку – провідним інженером-конструктором, а з часом став головним конструктором проекту.
За розробку і створення промислового виробництва гами напівавтоматичних машин для лиття в кокіль чорних і кольорових сплавів, а також за впровадження їх у народне господарство, Володимиру Івановичу Табенському була присуджена Державна премія Молдавської РСР у галузі науки і техніки за 1977 рік. Про це свідчить публікація в енциклопедії «Радянська Молдавія». Підприємству він віддав 25 років життя.
Коли вийшов на пенсію, наш герой не сидів, склавши руки: у нього безліч рукописних творів, що не тільки розповідають про його власну історію, а й тісно переплітаються з подіями минувшини та сьогодення. Рукописна книга «Дорога довжиною в життя. Спогади і роздуми» – тому свідчення.
Багато своїх матеріалів ветеран передав до Придністровського державного архіву. Він цікавиться політикою, читає газети, спілкується з друзями, та не перестає жалкувати за днями, що минули безповоротно, за часами, коли жив у сім’ї народів-братів у Радянському Союзі. Володимир Іванович не прагнув до успіху і слави. Він просто жив і працював так, як його виховали, та як підказувало щире серце.
Аліса КОХАНОВА.