Олександра Йосиповича Фіночка життя примусило рано подорослішати: війна застала його п’ятнадцятирічним хлопчиськом, коли він навчався в ремісничому училищі в Херсоні. Що таке голод і важка робота, знає не з чуток.
Народився Олександр Йосипович 9 вересня 1926 року в селі Широке Котовського району Херсонської області. «На жаль, вже у 1935 році я втратив обох своїх батьків, у січні – батька, а в листопаді – матір. Тому до 1940 року я проживав у свого старшого брата», – розповів ветеран.
Після створення ремісничого училища в Херсоні хлопець відправився на навчання, жив з товаришами мирно, навчався добре. «Я пам’ятаю, що дізнався про напад німців, коли був поблизу військово-морської частини. У мене була мрія стати моряком. А ще дуже подобалась музика: одного разу почув гру на баяні, зупинився, щоб насолодитися, як раптом тривога. Так і зрозумів, що біда прийшла, тоді ще подумав, що наші дадуть їм прикурити», – поділився думками чоловік.
Сталося так, що німці почали бомбити Херсон, усіх учнів одразу перевезли в інші міста, і таким чином Олександр Йосипович потрапив у ще неокупований Сталінград на військовий завод, де працював по 12 годин на добу. Пізніше місто у полум’ї він бачив на власні очі. За його словами, бомбили вдень і вночі, страшніше за це видовище навряд чи можна придумати. Перерви наставали тільки тоді, коли німецькі літаки поверталися на заправку. Вибратися з окупованого міста було майже неможливо. Єдиний спосіб вижити – переплисти через Ладозьке озеро. Під постійним обстрілом він переправляється на інший берег, і, мабуть, тільки це й врятувало його. Зголоднілий, він чимчикує 120 кілометрів пішки, тоді наважується на крадіжку помідорів з приватного городу. На щастя, господарі виявилися добрими, побачивши це, нагодували, чим змогли.
Далі шлях молодого хлопця був важким, але всі негаразди він сприймав мужньо. «Документів у мене з собою ніяких не було, та й про які документи може йтися, коли країна в такому скрутному становищі. Та все ж таки, щоб піти добровольцем в армію, потрібно подати хоч якусь довідку про себе», – зазначає Олександр Йосипович. Йому пощастило зустріти рибалку, який забрав хлопця до себе, прихистив і навіть здобув для нього свідоцтво про те, хто він є.
Потрапив Олександр Йосипович на фронт наприкінці війни, пройшов половину Європи, звільняв Угорщину. Жив однією думкою – дожити до Перемоги. «Ми передчували, що незабаром війна закінчиться, дуже прикро було прощатися з життям перед самою перемогою», – каже ветеран.
Дожив, слава Богу. По закінченні війни вирушив у місто Бендери, закінчив тут музичне училище, як сирота, мав отримати освіту безкоштовно. Але невідомо з якої причини хлопець оплачував навчання. Далі вирішив вступити в консерваторію в Кишиневі. Потяг до музики розкрив його чарівну душу й прихований талант. Він успішно закінчив навчання, там же й зустрів своє справжнє кохання – Людмилу Яківну. Вони одне для одного – вірний тил та надійна опора. Колись вона жартівливо назвала його Шурою замість Олександра, і відтоді й донині усі рідні, друзі так і звертаються до нього.
У 1960 році пішов працювати в Слободзейське музичне училище, нині – Інститут мистецтв. Він майже стояв біля витоків створення інституту. Працював плідно й старанно. Заслужений працівник Придністровської Молдавської Республіки, ветеран Великої Вітчизняної війни навіть після виходу на пенсію навідується до рідного закладу. Йому вже важко грати, але на зміну прийшла поезія. Цей чудовий музикант тепер декламує вірші напам’ять. «Я можу вночі не спати, бо постійно вчу щось нове. Звичайно, що мій постійний слухач – моя дружина. До речі, їй я освідчуюсь у своїх почуттях тільки українською мовою. Бо мова ця мені рідна й милозвучна, вона ніби створена саме для цього», – зізнався ветеран. Попри всі знегоди у житті, Олександр Йосипович Фіночко зберіг все те дороге, що має людина. Відчувши на собі голод, втрачаючи друзів, перебуваючи під постійним натиском, зумів розкрити свою чарівну душу, залишаючись таким же світлим і життєрадісним.
Софія МОСКАЛЬОВА.