Кафедра української філології ПДУ імені Т. Г. Шевченка практикує зустрічі студентів з ветеранами Великої Вітчизняної війни. Тож правду про те, якими неймовірно важкими зусиллями радянського народу та його Збройних сил виборювалась омріяна Перемога над німецько-фашистськими окупантами та їхніми союзниками, молоді люди дізнаються безпосередньо від самих творців Перемоги.
Ця розповідь про одну з таких зустрічей. До затишного приміщення Центру української культури (ЦУК) прийшли Микола Іванович Гричишкін із дружиною Євгенією Агафіївною та Федір Михайлович Ліштаєв з дружиною Софією Микитівною. Студенти та викладачі радо зустріли ветеранів, пригостили кавою з печивом, а далі розпочалася невимушена бесіда молоді з сивочолими ветеранами.
Розповідає М. І. Гричишкін, бойовий старшина 475-го артилерійського полку, розвідник, корегувальник гарматного вогню, нагороджений орденом Вітчизняної війни II ступеня та орденом Червоного Прапора: «Військова частина, в якій я служив, з важкими боями пройшла Україну, звільняючи від ворога великі й малі міста, селища і села. Важко здійснювався цей рух уперед. Його гальмував не лише запеклий опір добре озброєного і вимуштруваного ворога, а і дороги України. Особливо такі труднощі виникали у негоду, коли розкисали ґрунти. Важка техніка потопала в розкислих чорноземах. Однак ніщо не могло стримати невпинний рух уперед. Та ми переборювали усі труднощі, оскільки знали: нас із нетерпінням чекають уярмлені ворогами люди, свої, рідні. Кожен день перебування під ворогом для них був мукою. Нарешті ми наблизились до Тирасполя, і після запеклих сутичок на його околицях звільнили місто. Воно було зруйноване мало не дощенту. Разом з бійцями звільненню міста раділи і тираспольчани, які ще в ньому залишались, заховавшись від окупантів у руїнах.
Тут військам Третього Українського фронту, до складу якого входив і 475-й артилерійський полк, довелось стати в оборону. Понад чотири місяці тривало накопичення сил для прориву укріплень, зведених німцями і румунами на правому березі Дністра. Ворог розумів, що ця зупинка червоноармійців тимчасова. Німецькі літаки-розвідники регулярно здійснювали польоти, аби дізнатись, що у нас відбувається. Щоб увести противника в оману, ми вдавались до різних хитрощів, аби не виявити пересування та накопичення військ і озброєння. Хочу наголосити, що у ті фронтові будні ніякого розбрату та ворожнечі між військовослужбовцями і взагалі між людьми не було. У нашому полку служили представники приблизно двох десятків національностей, проте кожен боєць прагнув якомога швидше звільнити свою землю від загарбників. Прагнув і діяв. Кожен, від генерала до рядового бійця.
Місцеві жителі ставилися до нас, як до рідних синів, не питаючи, якого ми роду. Пригощали нас усім, чим тільки могли, хоча у самих майже нічого не було. Адже німці та румуни добре почистили їхні господарства. Гадаю, що тоді, у годину лиха, дружба, братерство людей нас і виручали. Інакше ми не змогли б перемогти ворога, який часто переважав живою силою та озброєнням.
Через чотири місяці розпочалося звільнення правобережжя Дністра, тобто Яссько-Кишинівська операція. В історію вона увійшла як блискуче розроблена військова операція. У результаті бойових дій червоноармійців, підтриманих населенням, було знищено або взято в полон значну військову потугу ворога. Правда, цей успіх не обійшовся без втрат. Лише під час звільнення міста Бендери загинуло близько трьох тисяч солдатів та офіцерів».
Після кількох хвилин мовчання, ветеран, безпосередній учасник і свідок тих сумних і водночас героїчних подій, продовжив: «Ми, артилеристи, тоді були на передніх позиціях. За наказом 20 серпня на світанку одночасно «заговорили» 350 гармат. Укріплення, вогневі позиції ворога знищили вщент, а після цього на них рушили моторизовані частини і піхота – цариця полів». І знову Микола Іванович зазначає, що перемогам тієї пори значно сприяла не показна, а справжня дружба, взаємодія, взаємоповага як військовослужбовців, так і населення. Єдність, довіра – то велика дієва сила, яка сприяє успіху не менше, аніж добра зброя.
Розповідь про ті грізні роки розпочинає Федір Михайлович Ліштаєв, мічман Червонопрапорної Амурської флотилії. У 1945 році він брав участь у боях з японськими інтервентами. Нагороджений орденами: Вітчизняної війни II ступеня, «За внесок у Перемогу», «Знак Пошани». «Так, війна з фашистською Німеччиною закінчилася 9 травня 1945 року, але тривала на Сході з імперіалістичною Японією. У цій війні я брав участь. Коли на заході країни святкували Перемогу, ми готувалися до кровопролитних боїв з японськими самураями. Вимуштрувані вони були не гірше за гітлерівців. Окупували території й поневолили населення багатьох країн. Тож ми розуміли, що нам доведеться звільняти не лише свої землі. Це було очевидним. Радянський Союз просто не міг не надати допомогу народам, які її потребували.
Цей визвольний шлях для наших бійців виявився не таким довгим та кровопролитним, як на Заході, та все ж виявити хоробрість та мужність, волю до перемоги їм довелося. 20 серпня наші кораблі увійшли в порт китайського міста Харбень. Городяни й селяни зустріли нас добре. Китайці розуміли, що без нас від японців звільнитися вони неспроможні. Та разом бити японців нам не довелося: уже 3 вересня було повідомлено про капітуляцію Японії. Вважаю, що саме тоді й завершилася Велика Вітчизняна війна.
Хочу вас застерегти від надмірної довіри. Нині вже поширилося твердження, що війну розпочала не Німеччина, а СРСР, а перемогу над фашизмом здобули не радянські люди, а американці разом з англійцями. Та факти свідчать, що це не так. Збитки, завдані агресорами народному господарству СРСР, незрівнянно перевершують матеріальні втрати інших європейських країн та США разом узятих. Щодо людських втрат, то різниця ще більша», – розповів ветеран.
Дійсно, твердження Федора Михайловича заперечити неможливо. За останніми підрахунками, радянських громадян на тій війні загинуло близько 28 млн, англійців – 450 тисяч, американців – приблизно 150 тисяч.
«Червона Армія розтрощила найбільшу кількість військових формувань фашистської Німеччини та її сателітів і союзників. І Берлін здобули не хтось інший, а героїчні радянські війська. Лише під час проведення Берлінської операції було знищено безліч військових формувань німців, загальна кількість яких становила близько 1 млн солдатів та офіцерів. То хто ж зробив найбільший внесок у Перемогу? Факти доводять – СРСР», – повідомила старший викладач Валентина Іванівна Щербина.
Студентам того дня дуже хотілося почути думку ветерана про те, чи виправданим було бомбардування японських міст Хіросіма й Нагасакі.
«Ні, цей вчинок не можна виправдати. Адже атомну бомбу на Хіросіму кинуто 6 серпня, на Нагасакі – 9 серпня. На той час, тобто 3 серпня, Японія визнала свою поразку і беззастережно капітулювала. Тим більше, що бомбардуванню піддано житлові райони міст, а не військові об’єкти. Американці вчинили це задля того, щоб показати, якою потужною зброєю нищення володіють, і тим самим залякати СРСР. Це було вчинено не задля захисту життя, а навпаки – задля знищення десятків тисяч цивільних громадян. Отже, цей вчинок можна вважати злочином проти людства», – впевнено наголосив ветеран Федір Михайлович Ліштаєв.
Володимир НАУМЕЦЬ.