«Без кохання на війні перемог не було б, – писав один армійський поет у дивізійній газеті. – Жіноча краса на фронті – це щит і меч». І справді: жінка на війні – це саме життя, її присутність несе з собою тепло і затишок, ніжність і спокій, і любов, без якої немислиме для людини щастя. За любов і щастя повинні битися справжні чоловіки.
Наша героїня, Віра Михайлівна Балабанова, пройшла нелегкими шляхами війни під свист куль та вибухи снарядів, але вирішила розповісти не про себе, а про свого чоловіка – Антона Васильовича Балабанова, ветерана Великої Вітчизняної війни, нагородженого багатьма орденами й медалями. З ніжністю і теплотою згадує вона його.
У страшенно напружених фронтових умовах зароджувалася її дружба з молодим солдатом, що заряджав гармати на батареї. Майже всю війну вони пройшли разом. Тільки наприкінці війни молодий чоловік освідчився і зробив їй пропозицію вийти за нього заміж. Так дівчина з далекої північної Вологодщини опинилася в нашому теплому і гостинному місті Тирасполі.
За словами Віри Михайлівни, вона жодного разу не пожалкувала про це. Заміжжя видалося щасливим і тривалим. В оточенні дітей та онуків дружно жили ці двоє ветеранів війни та праці. Свою молодість, майстерність, усе своє життя вони віддали швейній фабриці імені 40-річчя ВЛКСМ. Часточку своєї душі й серця залишили там.
Час минав швидко. Пішов із життя вірний друг і опора сім’ї, кохана людина Антон Васильович.Повиростали діти, онуки, правнуки. Проте життєва позиція Віри Михайлівни ще довго залишалася незмінною – бути необхідною людям: ще довгий час її обирали секретарем партійної організації, пізніше працювала у Раді ветеранів міста Тирасполя, брала участь у всіх її заходах.
Життя таких людей, як Віра Михайлівна та Антон Васильович – це пам’ять, це приклад для наслідування. Тому дуже важливо, щоб молодь зустрічалася частіше з живими свідками тих часів, поки це ще можливо…
Олена ДВОРСЬКА.