Коли згадують війну, то здебільшого йдеться про солдатів і захисників, і зовсім мало про дітей війни. Але ж їм було не менш важко і страшно. Складно навіть поєднати ці два слова: війна і діти, безтурботне дитинство і біль та страждання. Воєнні роки позбавили дитинства наших дідусів і бабусь, які вмить перетворювалися на дорослих. Їм довелося пізнати холод та голод, відчай сирітства, життя серед страху, болю і смерті. Крім того, багатьом із них довелося взяти в руки зброю та йти воювати.
Хто вони – діти війни, і як їм жилося? На цю тему в бібліотеці селища Маяк Григоріопольського району відбулася зустріч з дітьми війни за круглим столом.
Своїми сумними спогадами про ті страшні часи ділилися Віра Мукан, Юлія Ополоник, Ганна Граур, Галина Старчеус, Феодосія Ульянцева та інші. Усім їм тоді було від 10 до 14 років.
Вірі Романівні тоді було 10 років. Дуже добре вона пам’ятає звістку про початок війни. Чітко врізалися в пам’ять спогади про те, як пасла корову, а в село на мотоциклах заїжджали червонощокі, плекані німці. «Найбільш гірко та прикро те, що люди в селі були різні, й навіть такі, хто готовий був зустрічати ворога з хлібом і сіллю. В усі часи були зрадники», – згадує Віра Романівна. Не забула вона ті голодні й холодні воєнні роки, коли батько був на фронті, а мати з трьома дітьми виживала в німецькій окупації. Незабутнім для неї став і той щасливий день, коли всі жінки на плацу біля церкви, раділи, дізнавшись про Велику Перемогу, а німців, худих та змарнілих, гнали через усе село партизани.
Юлія Ополоник зі сльозами на очах розповіла, якими голодними та змарнілими, виснаженими голодом і непосильною працею були діти та підлітки, зокрема вона зі своїми братиками та сестричками. «Відтоді я, дивлячись на чорний хліб, згадую, як дорослі виділяли нам тонюсінький шматочок чорного хліба, і мене тоді не покидала одна-єдина думка: чи настане той час, коли я досхочу наїмся хліба», – схвильовано поділилася переживаннями жінка. Декому з присутніх пощастило більше, тому що народилися вони у віддалених районах Росії, куди ворог не дійшов, однак воєнне лихоліття й для них не минуло без болю. Дитинство Феодосії Ульянцевої закінчилося в 11 років, коли батька забрали на фронт, а мати померла. Залишилося шестеро дітей, щоб якось їх прогодувати, вона пішла працювати на тваринницьку ферму. Не стримуючи сліз, Феодосія Володимирівна згадувала, якою важкою була та праця і гірке сирітське життя. Галина Михайлівна на початку війни була дуже маленькою, але її пам’ять зберегла ті хвилини щастя, коли батько прибігав нишком з лісу, де партизанив, і міцно-міцно обнімав її, а потім знову повертався до однополчан.
Такі спогади кожна з жінок пронесла через усе своє життя, і якщо після війни вони зуміли ще відновити міста, фабрики, заводи, то дитинство повернути їм ніхто не в силі.
Зі словами подяки до присутніх звернулася глава селищної адміністрації Олена Григорук, яка зазначила, що про війну потрібно говорити, осмислювати історію, щоб подібне в нашому житті не повторилося. «Ваше покоління і сьогодні є взірцем мудрості та оптимізму, бо ви були чесними, щирими, гаряче любили свою країну й вірили у її світле майбутнє», – сказала Олена Петрівна.
Попри сумні спогади, захід завершився на позитивній ноті. За чашкою чаю жінки спілкувалися між собою, жартували, а під кінець усі разом з бойовим запалом заспівали легендарну «Катюшу». На згадку про зустріч вони залишили в альбомі свої автографи й побажали дітям, онукам і правнукам, щоб вони ніколи не знали війни.
Світлана МОРОЗ.