Усі ми можемо назвати багато важливих і почесних професій, але серед них є одна, на мій погляд, найлюдяніша і найпочесніша. Так, це професія медичної сестри, престижність якої, я впевнена, неухильно зростає. З раннього дитинства зі мною поруч була моя улюблена бабуся – медична сестра з 40-річним стажем роботи в цій галузі.
Ганна Вікторівна Криворучко приїхала в Тирасполь з Калуги слідом за своїм старшим братом Іваном Вікторовичем, який навчався в медичному училищі ім. Л. А. Тарасевича (потім він продовжив навчання в Кишиневі і став відомим професором медицини Молдови). У житті їй пощастило, як вона каже, працювати з дільничним терапев-
том, хірургом, ортопедом, але найдовше – з лікарем-травматологом. І завжди моя бабуся була сумлінною, чесною, уважною до людей, чуйною до їхніх проблем зі здоров’ям. Я бачила, як вона працює, як люди їй дякували за професіоналізм. Часто їй бувало важко. Але мене завжди дивував її гарний настрій, уміння спілкуватися зі своїми пацієнтами. Я не бачила жодного працівника поліклініки, який би не привітався з бабусею. Її поважали завжди й тепер як працівника, і як особистість. Про свою професійну діяльність Аннушка (так її називають колеги, хоч і колишні) розповідає мало. Та маючи досвід роботи у травматології, завжди мені повторювала: «Ніколи на лазь по деревах, особливо по горіхові, це найбільш крихке дерево! Ще зламаєш собі щось». А під час трагічних подій 1992 року, поки дідусь захищав Придністров’я, бабуся, крім основної роботи в поліклініці, ночами чергувала у шпиталі, допомагаючи лікарям рятувати поранених. Я дуже пишаюся своєю бабусею. Незважаючи на всі труднощі цієї професії, вона зуміла довести своїм прикладом, що бути медсестрою – це почесно. Гордість викликає і той факт, що бабуся має звання Почесного донора ПМР.
До речі, моя матуся теж стала медсестрою, закінчивши той самий медичний коледж. Люблю їх, пишаюся ними й зичу міцного здоров’я на багато років.
Тетяна БАНДАТІЙ.