Трагічні події початку 90-х років минулого століт тя назавжди залишаться сумною сторінкою історії в пам’яті тих, хто пережив важкі буремні дні, ставши свідком агресивних дій з боку тодішньої молдавської влади. Сотні загиблих, тисячі покалічених, тисячі дітей, що залишилися сиротами, потрапивши у політичну круговерть недальновидних політичних діячів Республіки Молдова.
На центральній будівлі Тираспольського залізничного вокзалу 20 червня було урочисто відкрито меморіальну дошку – дошку пам’яті, що нагадуватиме прийдешнім поколінням придністровців про події 27-річної давнини. Вони повинні знати й не забувати, яку велику допомогу надав український народ придністровцям у період збройної агресії Республіки Молдова у 1992 році.
Свої рідні домівки змушені були терміново залишити сотні тисяч людей – переважно жінки з малими дітьми, старші люди, особи, що не могли протистояти тим, хто так нахабно перервав мирний хід становлення молодої Придністровської Молдавської Республіки. Люди просили притулку в Україні й отримали його.
Павло Прокудін – радник Президента Вадима Красносельського, сказав: «Я радий, що за дорученням Глави держави беру участь у такій важливій події, як відкриття дошки пам’яті. У найважчі дні війни я перебував за тисячі кілометрів від дому, був у рейсі в Червоному морі. Від дружини надійшла радіограма: «У Бендерах справжня війна. Що робити?». Можете уявити мій душевний стан, коли не можеш допомогти найближчим… 90 % екіпажу були з України, і кожен запропонував допомогу. Дружина поїхала з п’ятирічною дочкою в Кілію, де її прийняла абсолютно незнайома сім’я. І так було з багатьма», – зазначив радник.
Перший Президент ПМР Ігор Смирнов, який разом з нині чинним Президентом Вадимом Красносельським виступив ініціатором встановлення меморіальної дошки, звернувся до присутніх з такими словами: «Єдність братських народів не дозволила статися гіршому. За це придністровці завжди будуть вдячні українському народові, як і тим добровольцям, які пліч-о-пліч з нашими захисниками воювали у 92-му під Дубоссарами та в Бендерах, відбиваючи ворожий натиск».
Депутат Верховної Ради Придністровської Молдавської Республіки, член Правління товариства української культури «Червона калина» Григорій Дяченко, на початку 90-х перебуваючи на посаді юриста столичного міськвиконкому, пригадує: «Найважчими для нашої республіки видалися весна і літо 92-го. Сотні убитих, серед яких були й діти, тисячі поранених. Мирних громадян, котрі утікали від війни, приймала Україна. За це наше щире спасибі сестрам і братам в Україні. Наша найближча сусідка, батьківщина багатьох придністровців, підставила тоді плече. Її кращі сини теж воювали разом з нами за нашу свободу і незалежність».
За словами Леоніда Ткачука (голови товариства «Вітчизна» з міста Бендери, координатора штабу обліку біженців в Одеській області), найбільшу кількість біженців прийняла Одеса та Одеська область, другою за кількістю прийнятих стала Вінниччина, дещо менше Херсонщина та Миколаївщина. Знайшли притулок придністровці на Тернопільщині та Івано-Франківщині.
Офіційно зареєстрованими в Україні налічувалося 117 тисяч 833 особи. Їм надавали офіційний статус біженців і виплачували одноразову грошову допомогу. Придністровці безоплатно жили на базах відпочинку вздовж Чорного моря, в санаторіях і таборах для дітей та молоді.
У кожному виступі лунали слова щирої подяки Україні та українському народові. Меморіальна дошка нагадуватиме всім нам про те, що добро треба пам’ятати.
Ірина МАСЛОВА.