Сім’я – це основа усіх начал, джерело
любові, відданості й опора кожної людини.
О. Мартинов, Голова Уряду ПМР
Відомо, що в усьому Всесвіті немає більшої сили, ніж сила любові. Любов – це енергія, здатна творити чудеса, бо саме на ній тримається щастя в сім’ї. Щаслива сім’я – це не доля і не вдача, а постійна глибока внутрішня робота двох закоханих людей – чоловіка та його дружини. Якщо між ними існує глибоке почуття, вони передають його у спадок своїм дітям.
Артем і Елісса побралися у День сім’ї, любові та вірності. Вибирали дату самі, зважаючи на традиції останнього десятиріччя. Новоспечений глава сімейства – програміст, його дружина – дизайнер, педагог, учитель малювання. Дивлячись у вічі одне одному, вони по черзі висловлювали обітницю так гаряче, так щиро, що у присутніх сльози наверталися: «Моя дорога Еліссо, – присягав юнак, – ми були призначені одне для одного, в тобі я знайшов любов усього мого життя і найріднішу людину у світі. Клянуся, що буду кохати тебе з кожним днем все сильніше, оберігати від усіх бід і проблем, підтримувати в усіх твоїх починаннях».
Юна дружина відповіла: «Для мене надзвичайно важливо, з ким я йтиму поряд. Я впевнена, що мій вибір був правильним. Це навіть не вибір, а дарунок від Бога. Обіцяю бути вірною помічницею, люблячою дружиною, кохати тебе до останнього подиху». І це не просто слова. Це клятва, виголошена урочисто від самого серця обома молодятами.
На молоду пару, окрім гостей, милувалися Лариса і Геннадій Намашко – батьки дівчини. Це подружжя разом, як говорить Лариса, всього лише 23 роки. Життя ще попереду у цих несамовито закоханих, відданих, люблячих сердець. Вони зуміли передати своїй донці ті головні правила, на яких тримається любов: це вміння надихати, доглядати, годувати, поважати, поступатися, прислухатися, шанувати, берегти вірність. Мати пояснила донечці, що коли жінка розуміє істинний сенс любові, то вона «приречена» на щастя. Такій жінці буде легко надихати на подвиги свого чоловіка, який, як наслідок цієї любові, почне приносити додому гроші, постійно примножуючи добробут сім’ї.
У чоловіка й дружини досить сильний і глибокий духовний зв’язок, тому чоловік вірить дружині, в цей момент у нього з’являється ентузіазм, зростає його впевненість, за упевненістю слідують рішучі дії, а після дій отримуємо результати. Ось так вибудовується ланцюжок сімейного щастя.
«Мені було 18. Гена зайшов до церкви, де я була з батьками, глянув на мене, і все! Ми прикипіли одне до одного поглядами так міцно, що не можемо відірватися й досі. Це справжнє щастя – зустріти такого чоловіка», – зізнається Лариса.
Їй вторить Геннадій: «Я ніколи ні хвилини не пожалкував, що обрав своєю подругою цю маленьку, тендітну дівчинку. Вона для мене залишається такою й дотепер. Вірна дружина, берегиня хатнього вогнища, майстриня на всі руки: вміє готувати, шити, плести, виготовляє святкові свічки, оригінальні квіти-світильники, робить зачіски жінкам і чоловікам (своїм близьким, звичайно). Лариса – та людина, без якої неможливо уявити своє життя. Кохаю її сьогодні, як і два десятки років тому. У нас все ще попереду».
Марія Мунтяну – мама Лариси, прожила зі своїм чоловіком Георгієм понад 30 років, провела його в останню путь, та так і залишилася сама, вдруге заміж не вийшла. Марія мала 19 років, а її чоловік – 25, коли вони побралися. Подія відбулася у Казахстані, місті Павлодарі, де тоді жили батьки дівчини. Майбутній чоловік приїхав на заробітки з Молдавії. Марія не вагалася жодної миті, коли Георгій запропонував відвідати свою батьківщину. У 1976 році, приїхавши до села Ближній Хутір із сином-первістком, купили невеличку хату і залишилися там назавжди. «Ми були дуже щасливі у тому маленькому будиночку. Народили ще доньку Ларису, працювали, поралися по господарству, на городі. Нам було так добре разом, що нічого ліпшого не мріялося», – витираючи сльози, навіяні спогадами, зізнається пані Марія.
До речі, ця худорлява, невеличка на зріст жіночка виконувала роботу зовсім не жіночу: вона вправно оволоділа професіями кранівниці та газоелектрозварника. Попри всі труднощі, пов’язані з істинно чоловічими професіями, Марія знаходила відпочинок та розраду у вишиванні, вирощуванні квітів, садівництві. Й донині своїм хобі вона вважає рукоділля. Найбільшою втіхою для неї є спілкування з чотирма онуками та правнуком.
Її пам’ять зберігає найкращі моменти життя з батьками: татом Андрієм Пономарьовим та матусею – Валентиною Кісліциною. Вони побралися саме перед початком Великої Вітчизняної війни у 1941 році. Стосунки у родині будувалися на повазі, любові, відданості. Ці одвічні людські цінності передаються в родині Пономарьових – Мунтяну – Намашко тепер уже й найменшій Еліссі, яка носитиме прізвище свого коханого – Філіпоповського.
Взаємини молодого подружжя ґрунтуються на непохитній вірі в те, що любов – не примара. Вони ж бо отримали у спадок розуміння того, що сім’я – це будинок, де тепло і затишно, де тебе люблять, це близькі між собою члени родини, яких об’єднують спільні інтереси, це те місце, де людина повинна вчитися творити, випромінювати добро.
Аліса КОХАНОВА.