Ось уже 12 років як Генеральною Асамблеєю ООН проголошено Міжнародний день сільських жінок. За ідеєю резолюції це свято має нагадати нам про жінку-трудівницю, закликати громадськість на місцях приділити якнайбільше уваги жінкам, які проживають у сільських районах.
Якщо зупинитися і на хвилину замислитися, то кожен із нас зрозуміє, наскільки уклад жінки, яка проживає на селі, відрізняється від життя в міських умовах. Навіть з огляду на постійне поліпшення сільської інфраструктури й на те, що стараннями керівництва нашої республіки практично в кожному сільському будинку забезпечена наявність природного газу для опалення та води. Ми повинні зрозуміти й визнати, що сільські жінки несуть на своїх плечах величезне навантаження, що їхній життєво важливий внесок у суспільне життя повинен бути гідно оцінений.
У зв’язку з цим хотілося б на конкретному прикладі нагадати нашим читачам про те, що винесли на своїх плечах наші матері, бабусі та прабабусі, які пройшли через тяготи війни, через післявоєнний голод і розруху. Адже саме вони, втративши на війні коханих і близьких, відновлювали нашу країну. Хочеться нагадати про тих, хто самостійно підіймав і виховував своїх дітей, тих, кого самих називали «дітьми війни».
Про двох простих сільських жінок, уродженок села Великий Молокиш поведемо розповідь.
З першою з них – Лідією Кузьмінською –нас познайомив глава адміністрації села Микола Сліпенький. Лідія Йосипівна проживає зі своїм чоловіком Миколою недалеко від центру. Вона народилася 7 листопада далекого 1936 року, а чоловік Микола на чотири роки старший за неї. Батько Лідії загинув на війні, її з молодшою сестрою мати виховувала самотужки. «Я була ще маленькою, коли в селі з’явилися німці. Пам’ятаю, як вони зайшли до нас у двір, щоб забрати коня. Один фашист підійшов до нього, поплескав його по спині, своєю мовою говорив щось, посміхався. Я зрозуміла, що, напевно, кінь йому дуже сподобався. Ось так і забрали його у нас. Про батька пам’ятаю тільки те, як під час наступу, напевно, в 1944 році, він прийшов додому, щоб побачитися. З ним було ще дев’ять солдатів. Він тоді плакав і говорив, що серце йому підказує, що більше не побачимося. Так воно і сталося: після цього від нього навіть листи не приходили. Батько пропав безвісти», – згадує вона.
Зі слів Миколи Григоровича: «25 березня 1944 року село було звільнене від фашистів. Десь у цей час батько Лідії Йосипівни й бачився з сім’єю. Радянські війська рухалися з боку Малого Молокиша в напрямку Рибниці. Під час визволення села загинули 32 людини. Їхні імена та прізвища можна побачити на плитах меморіалу».
Лідія Йосипівна продовжила свою розповідь: «Я пам’ятаю, як мама вночі ходила косити пшеницю. Чоловіків майже не було в селі. Комбайнів теж тоді не було. Вночі було не так жарко, як удень, і можна було працювати. Вона косила, а ми сиділи вдома самі… боялися, а що робити? Вночі дорослі працювали, вранці приходили додому. Жили бідно, тому після закінчення 6 класів довелося відразу йти працювати, щоб хоч молодшій сестрі дати освіту. Мама сказала, що нас двох відправити вчитися не зможе, а я була старша і тому допомагала».
Лідія Кузьмінська працювала в майстерні, де прищеплювали виноград і плодові дерева. За радянських часів у колгоспі було понад 200 га виноградників. Потім вона трудилися в садово-польовій бригаді. «Працювала і на помідорах, і на яблуках, на всіх роботах, усе спробувала» – скромно каже вона. Двадцять років Лідія Йосипівна була ланковою. У 1978 році за свою доблесну працю проста сільська трудівниця відзначена орденом «Трудова слава» ІІІ ступеня, нагороджена бронзовою медаллю «ВДНГ СРСР» у 1980 році. На запитання за що орден, відповіла: «Не знаю навіть, працювала як усі…».
Ось такі жінки жили в колишньому Радянському Союзі, живуть і в наших придністровських селах.
У цьому мальовничому селі Рибницького району живе Клавдія Паламарчук. Вона народилася в 1940 році (дитя війни), її батько загинув у 1943-му. Вона добре пам’ятає голод. «Батьки працювали, а ми ходили на дитячий майданчик (дитячих садків тоді не було). Годували нас зовсім мало, трохи каші давали. А ми, діти, знаходили траву, яку називали «троскут», і їли її молоді стебла. Дуже смачна трава була, напевно, завдяки їй і вижили», – згадує жінка. Вона розповіла, як важко жилося в післявоєнні роки. Пам’ятає, як вітром знесло солом’яний дах з їхнього будинку, як її мама, яка працювала на полі, була настільки слабка, що не могла нести додому сапу – так і залишала її в полі. «У школі була у мене шаль (хустка), якою я закутувалася з голови до ніг. Був у нашому селі чоловік, який майстрував з автомобільних покришок взуття. Ми загортали ноги в ганчірку, надягали це «взуття» і ось так ходили до школи. Грошей тоді ні в кого майже не було. На роботі давали «баланду», щоб годувати дітей. Мама приходила з роботи, додавала в цю «баланду» ще води (щоб більше було). Після закінчення школи вона сказала, що вчитися мені нема можливості, треба йти працювати. Я взяла норму на буряковому полі й почала обробляти. У 1960 році вийшла заміж. Жили тоді вже непогано, але дах у нас ще був солом’яним. І ось того дня, коли ми розписалися в сільраді, подув сильний вітер. Повертаємося додому, а дах уже знесло. Добрі люди допомогли покрити будинок, і після цього ми відзначили своє весілля. Вижили. Слава Богу, що зараз є все: і мандарини взимку, і виноград навесні».
Клавдія Артимонівна так і пропрацювала до пенсії в рідному колгоспі: збирала виноград, працювала в саду. Вона згадує, який величезний був на той час колгосп, скільки в ньому було молоді, як багато було виноградників, садів, полів, якими великими тваринницькими фермами володів колгосп.
Ми пишемо про це не просто так. Необхідне усвідомлення, розуміння тієї величезної напруженої праці, за допомогою якої створювалося наше все. І створювалося воно в повоєнний час, хочемо нагадати, майже з нуля. Здебільшого – руками сільських жінок, тому що мало хто з чоловіків повернувся з фронтів Великої Вітчизняної…
Завдяки такому святу як Міжнародний день сільських жінок, можемо ще раз подякувати їм, нашим матерям, нашим бабусям і прабабусям за те, що ми сьогодні живемо на цьому світі. Нагадаємо, що й сьогодні ті жінки, які трудяться в сільській місцевості, безумовно, заслуговують на нашу повагу і слова нашої безмірної подяки за їхню нелегку працю і витримку.
Ми з задоволенням приєднуємося до привітань на адресу наших сільських жінок – героїнь і красунь, талановитих майстринь і ніжних матусь. Бажаємо їм сил і міцного здоров’я, тепла і затишку. Нехай бадьорість і позитивний настрій не покидає їх ніколи!
Дмитро АКІНІН.
Фото автора.