У всі часи актуальною темою для зображення стає образ природи. І не важливо, це живопис, література чи музика. У мистецтві природа наділена людськими якостями, вона жива, вона має свої почуття та характер. Її також трактують як первісний вияв усього живого на землі.
Ліричним образом постає природа в поезіях. Вона сповнена яскравих і цікавих характеристик. Вона пробуджує світ, дарує надію на гарне майбутнє, віддає нам своє світло і тепло.
Для багатьох поетів та письменників природа є джерелом натхнення. І для придністровських зокрема. Пропоную помилуватися нашою природою очима митців, відчути її так, як відчувають її вони.
Галина ВАСЮТИНСЬКА
Галина Миколаївна вірші пише з 10 років, а також малює пейзажі та портрети людей. Процес творчості захоплює її та приносить величезне задоволення.
У кожному дні, на її думку, є дуже багато радісного і визначного. Адже саме існування у взаємодії з природою – це надзвичайне чудо на Землі. І найголовніше – жити в цілковитій гармонії з самим собою та з довкіллям.
Наше Приднiстров’я
Приднiстров’я – смужечка вузенька
Вздовж Днiстра на картi пролягла.
Розцвiла пiд сонцем, зелененька,
Як частинка миру i тепла.
Край наш гарний, i степи, й левади,
Синь рiки, дзвiнкий пташиний спiв –
Все сприяє добротi громади,
В особистий втiлене мотив,
Де думки й серця в єдинім ритмi,
А слова – як музика, бринять.
I нiякi вороги на свiтi
Не зумiють край наш подолать.
Степовий етюд
Вітерець колише стиглим колосом,
Спека в полі маревом тремтить.
Жайворонка пісня чистим голосом
У блакитних небесах дзвенить.
Прудко кришталевою водицею
З-під куща верби струмок біжить.
А з галявин пахне полуницею.
Оглянись навколо хоть на мить:
В сонячнім промінні даль вируюча,
Квітами палаючі поля,
Неповторна, мила і хвилююча
Наша рідна матінка-земля.
Віталій САЙНЧИН
Місце народження одного з найцікавіших і найулюбленіших поетів Придністров’я Віталія Сайнчина – тихе мальовниче українське село Тимково Кодимського району. Саме там увібрав майбутній поет любов до рідних ланів і верб, до криниць із живою водою й милозвучної мови. Свої дивовижно легкі за сприйняттям, глибокі за змістом і мелодійні за звучанням вірші Віталій Дмитрович пише однаково гарно і російською, й українською мовами. Вони вміщують у собі все, про що тільки може мріяти людина. Це – Батьківщина, це наша рідна земля. Філософський підтекст має його пейзажна лірика. Зміни у природі асоціюються з плином життя.
При долині
При долині, над замріяним ставком,
Кущ калини виріс поряд із бузком,
Підростаючи, над травами знялись,
Ніжно вітами зеленими сплелись.
Промайнуло літо тепле, наче мить,
Під осіннім вітром жовтий лист тремтить.
Попрощалась осінь криком журавлів,
Білий сніг червоні ягоди накрив.
Під вітрами білосніжної зими
Будуть ждати вони ранньої весни.
Час настав, снігам розтануть довелось,
Березневим соком гілля налилось.
Навкруги все прокидається від сну,
Довгождану зустрічаючи весну.
В буйнім розмаїтті квітне все,
Радість серцю і душі несе.
Той бузок під снігом наче і не був –
Кольором рожевим спалахнув.
Вся калинонька у білому цвіту,
Нареченої накинула фату.
Та не вічно квітнуть зоряній весні,
В літо переходять її дні.
Відцвіла калинонька з бузком
При долині, над замріяним ставком.
Тихо падає на землю білий цвіт,
А життя продовжує свій літ.
Микола КОРИТНИК
Майже шість десятиліть присвятив журналістській праці Микола Коритник. Його твори про природу – своєрідний щоденник мандрівника, який під час відпочинку насолоджується кожною миттю і вбачає незвичайне у звичайнісіньких речах будь-якої пори року. Про це свідчать такі епізоди з його творів:
Ах, літо!
Влітку всі дороги ведуть на пляж…Чисте повітря напоєне медовими пахощами…
А гучномовець теплохода «Лучафэрул» у цей час запрошує вас на меренештський пляж… Дивовижно красиве місце. Кожної весни дністровська вода наносить сюди гори піску, і щодо цього з ним не можуть зрівнятися навіть славетні піски болгарських курортів «Золотий берег» чи «Албена».
Тільки-но пройшов літній теплий дощ, темна хмаринка зникла – і над Дністром одразу ж повис різнобарвний міст.
– Веселка, веселка! – загукала онучка Світлана. І зразу ж з дитячою наївністю, але досить по-філософськи зазначила: «Веселка з Дністра воду п’є».
Золота осінь
Наш катер, вийшовши з головної гавані Дністра, направлявся у зону відпочинку – в Меренешти. Іноді він круто повертав то ліворуч, то праворуч, то зненацька стрілою виривався на простір і, завиваючи, ставав на дибки, наче кінь. Його біла грива віялом розходилася по боках, краплинами кришталю падали у воду бризки. Назустріч бігли вічні сторожі ріки: темні тополі-піраміди, горішник, плакучі верби, зелені кущі, засіяні червоною шипшиною, китицями калини, немов палаючі свічки стояли каштани, що підкреслювали блакить неба.
Придністровська осінь багата барвами. Часто зелені оазиси обриваються, і відкриваються широкі, просторі вікна, оголюючи то зібрану вже смужку пшениці, то мармурово-дзеркальну свинцеву ріллю, над якою юрмляться граки, то вівці-валуни, що розбіглися рудим схилом, а на березі, біля крайки води, завмерли, наче скульптури, корови…
…Дивовижні осінні днинки. Ситцем розлягається туман, мрячить дощик, а по обіді – знову сонце.
І восени буває літо. Бабиним його називають. Зовсім несподівано після набридлих дощів, холодних вітрів знову стає тепло та сухо. Тільки ми вийшли з онучкою Оксаною на берег, як вона до мене гукає:
– Діду! Діду! Лови! Бабине літо летить!, – і стрімголов побігла за білим павутинням, що летіло низько над землею. А я в цей час подумав: «То моє літо пролетіло».
Навколо диво-дивне! Над блакитною стрічкою Дністра у теплі краї летять журавлі. Вони неквапливо махають крилами, неначе прощаючись з нами, і подають голоси: «Курли, курли!» Їхня сумна пісня все дзвінкіше лунає над рікою.
Журавлина зграя, ведена вожаком, то звужувалася, то розширювалася, але йшла заданим курсом, не відхиляючись від головної осі – водяної смужки, що бігла з півночі на південь від високих Карпат до причорноморських степів, берегів синього моря.
Зимонька-зима
У крижаний панцир вдягнуте ложе річки. Навколо – біле покривало. Ріка спить глибоким сном. Та так тільки здається. Пригледівшись, я бачу дивовижні візерунки на снігу. Скільки різних доріжок розбігаються по білій скатертині! Ось відбитки лапок мишей. Далеко тягнеться легка борозенка. В іншому місці, схоже, зграйкою пройшли всюдисущі горобці…
Та ось блакитна імла розтанула, все заіскрилося, засяяло. Із-за горизонту встає, наче колесо, червоне сонце…
Ближче до весни, коли танули, міздрилися сніги, ріка набухала і, побоюючись, що несподіваний потік прорветься і, неначе норовистий кінь, закусивши вудила, понесеться вниз до Чорного моря, по Дністру пішли криголами. Під їх натиском блакитна броня ламалася і з тріском рушала з місця.
Микола ШУДА
Вдумливий, спостережливий і водночас пристрасний знавець природи.
Захоплювався туризмом і краєзнавством, вивчав флору і фауну Молдови в численних походах по рідному краю. І з часом став захисником її Величності природи у своїй просвітницькій діяльності та педагогічній роботі з молоддю. Чимало його публікацій на природоохоронні теми з’являлося і на сторінках дубоссарської районної газети «Заря Приднестровья». Як він говорив, «…спочатку мене привабило те, що під егідою об’єднання «Медики за екологію» зібралися небайдужі та активні люди, ті, хто любить природу не тільки на словах, а й практичною справою». Однак іноді й слова можуть змінити свідомість людей. Тим паче вагоме слово поетичне, з якого і почав свій шлях у придністровській літературі Микола Шуда. А потім з’ясувалося, що він ще краще пише замальовки з натури, мальовничо і тонко представляючи читачеві дивовижні історії птахів і звірів, риб і квітів. І у всіх цих невеликих за обсягом, але серйозних за змістом оповіданнях незримо присутня людина, як споглядач, як хранитель таємниці.
Вірші М. Шуди про природу відкривають нам красу рідного краю. Автор з любов’ю і повагою добирає слова, щоб висловити почуття захоплення рідною природою. Природа у віршах поета живе, діє, радіє. З лірикою про природу в нього перегукуються мініатюри, вірші в прозі: «Зимородок», «Пробудження», «Штрихи бабиного літа», «Перший лящ».
Невеликі за обсягом мініатюри про природу чимось невловимо схожі з творами К. Г. Паустовського. Та ж романтична налаштованість, той же уважний і доброзичливий погляд на природу. У цих мініатюрах укладена велика сила, яка облагороджує. У нашому повсякденному житті, у простих невигадливих захопленнях: риболовлі, збиранні грибів, ягід, відпочинку на природі – спостережлива людина побачить мальовничі незвичайні риси у довкіллі. У цих мініатюрах, злегка оповитих легкою романтичною вигадкою, він, як маленький промінь на картині, висвітлює все, що ми могли б і не помітити. Зерна романтики прикрашають і облагороджують внутрішній світ людини. І в цьому нам допомагають ніжні мініатюри Миколи Шуди.
Він писав свої замальовки про Дністер, про птахів і тварин Придністров’я з надією викликати у людей розуміння і співчуття до безсловесних істот, переконуючи читачів у єдності та нерозривності існування людей і навколишнього середовища.
Літо красне
Я люблю літо. Якщо Весна – пробудження, оновлення, відродження природи по черговому витку життя, то Літо – розквіт природи. Коли все-все повинно вирости, розквітнути, запліднитись, а дещо й дозріти.
І ось на вихідний іду в Літо. У моєму розумінні – це побачити, почути його, помацати, відчути й навіть спробувати на смак. Ось і польова дорога до лісочка, де рівно рік тому єдиний жайворонок – рідна душа – у зливу, вранці співав пробуджуючу пісню, прославляючи початок дня. Сьогодні така ж хмарна погода, як і тоді, окремі краплі й кілька жайворонків якось похмуро, ніби передчуваючи наближення дощу, неохоче, неначе їх хтось примушує, уривками тихо співають свої пісні. З обох боків дороги на ланах колоситься зелена пшениця. І тепла, і вологи було досить – хороший буде хліб у цьому році. Наливаючись, довге колосся важчає, дугою згинаючи соломинки. Люблю, коли зернові дозрівають. Тоді у спеку над полями стоять особливі пахощі – хлібні.
Тихо входжу до лісу. Після тижня дощів він крикливо зелений, але трохи насторожений, збентежений: «Хто в таку мокречу до лісу прийшов?» Схоже, ліс мене не впізнав. Гілки дерев натягнуті, трава також їжачиться, навіть кущ подорожника біля дороги сховав голівку суцвіття під величезний, як у лопуха, листок. Наче перевіряючи ставлення захожого до природи, ліс кидає мені під ноги жменю літніх опеньків у травичку. Вузьким ланцюжком розсипались вони на півдороги… акуратно зрізаю їх. Ліс «охнув», ніби зітхнув з полегшенням, настороженість одразу зникла, листя зашелестіло, гілки розслабились і похилилися, заколихалася травичка… Ліс прийняв мене за свого, а швидше і ліс, і природа впізнали мене, адже я тут часто гостюю.
А може, це моя фантазія? Просто порив вітерцю, що увірвався на галявинку, де я зрізав грибочки, оживив усе навкруги. Не знаю, але я відчуваю єдність з усім, що мене оточує…
…Ми з тобою однієї крові, ти і я – єдине ціле земного життя.
Упевнена, що після прочитання цих рядків і вам захочеться злитися в єдине з чарівною природою нашого краю. Адже настає золота пора у нашому краї. Не пропустіть жодної миті, ловіть натхнення.
Галина КРИЖАНІВСЬК.
Фото из открытых источников.