Що це таке – тихе полювання? Чому багато хто з нас захоплюється цим незвичним хобі? Чи завжди подорож лісом викликає позитивні емоції, дає користь, і водночас неповторну насолоду спілкування з природою?
Одного разу, подорожуючи Україною, мені пощастило побувати в лісі. Серед нескінченних похмурих, з неодмінними ранковими зливами, днів видався один сонячний, без колючого північного вітру з дощем. Я знав, що за рішенням місцевого лісництва позаторік у діброві, куди я збирався у подорож, було спиляно близько сотні велетенських багаторічних дубів. Завжди, коли я згадував про це, чомусь недобре ставало на серці. От і цього разу тривожне почуття стиснуло груди. Подумав: «А чи висадили люди молоді дубки одразу, щоб кущі з чагарниками не заполонили ділянку?»
Виоране поле я перетнув швидко, ледь підсохлим путівцем, уже посіченим кількома свіжими коліями від коліс возів та слідами від копит коней. Праворуч, близько сотні кроків від дороги, жовтим килимом стелилося ще одне поле, засіяне соняшником, важкі капелюхи якого гнули до землі густі стебла рослин. Навіть на відстані можна було зробити висновок: слід чекати непоганого врожаю.
Тільки-но опинився в лісі, одразу ж зрозумів: ніхто тут дубків не висаджував, а кущі (берест, бузина, клен, свербиус) заполонили вирубану ділянку всюди. Чагарники приховували пеньки спиляних дубів. Саме тут, на пнях, я сподівався натрапити на язик. По-науковому це печіночниця червона, особливий, неповторний у своїй красі гриб, що з’являється у вересні та плодоносить до листопада лише на пнях дуба.
У місці, де я зупинився, соняшникове поле підступало до самого лісу. На межі соняшнику і путівця була встановлена табличка. Я зацікавився нею й підійшов майже впритул, а коли уважно прочитав інформацію, то був чимало здивований. «Власність комерційного банку «Південний». Охороняється службою безпеки АКБ», – попереджував і водночас повідомляв напис. Отак!
Я пригадав, що колись це поле належало заможному колгоспу «Україна». Ось він, час, який невпинно змінює все. Добре, що ліс ще не став приватною власністю, бо тоді «збирав» би я гриби, мабуть, на базарі. А може, воно так і краще, щоб на землі був умілий власник. Гляньте, які славні капелюхи. Якщо соняшник визріє, як слід, і осінні дощі не заважатимуть зібрати врожай без втрат, то візьмуть, мабуть, не менше 25 – 28 центнерів з
гектара.
Я вирішив більше не гаяти часу і заспішив до лісу. Вірно люди кажуть, що щасливий той, кому всміхається вдача. Перший, відшуканий у чагарниках, пень водночас і вразив, і порадував. Велетенський червоний красень-гриб, наче лицарський щит, вкривав майже весь зріз пенька. Засмаглий гранатовий колір шапки жаром палав на сонці. Я обережно зрізав гриб й одразу відчув його суттєву вагу.
«Оце трофей!» – промайнула радісна думка. У моєму арсеналі такого ніколи не було. Добре, що я захопив із собою простору полотняну сумку. У кошик його не покладеш – не поміститься, а різати гриб на шматки було жаль. Так цілісіньким і потрапив трофейний язик до сумки. На серці повеселішало. Добра прикмета. «Мабуть, сьогодні на мене чекає вдале полювання», – майнула думка.
Так воно й вийшло. Майже чи не на кожному пню знаходив я печіночницю. Близько двох годин провів я на зрубі. Сумка і кошик були заповнені грибами доверху. Трохи стомленим, але задоволеним покидав я ліс. Коли дійшов тим же путівцем до середини поля й зупинився, щоб хвилинку перепочити, востаннє оглянув ліс: наче широченна зелена ріка, плив він яром на південь. І радісно, і водночас трохи тривожно забилося серце. Якщо
цієї осені не висадять молоді саджанці дубків, то весною потрібно буде проводити вже розкорчування.
«Треба все ж відвідати лісництво», – вирішив я твердо і пішов далі, вже до самої домівки, не перепочиваючи.
Петро ТЕСЛЕНКО.