Лиш праця світ таким, як є, створила,
иш в праці і для праці треба жить…
(Іван Франко)
Що робить людину людиною? Над цим питанням замислювалися наші предки та сучасники протягом багатьох поколінь. Турбує воно й сучасних митців слова. Що можна сказати про людину праці?
Споконвіку людина трудиться – заради ідеального добра, заради себе. Яке це щастя – творити й відчувати від цього велике моральне задоволення! Отже, та робота приносить насолоду, яка йде від душі. От чому, згідно з ученням Григорія Сковороди, є щасливим художник, який написав прекрасне полотно, справжнє щастя відчуває лікар, який урятував хворого від смерті. Звичайно, це – величезна радість.
Відомий український письменник і філософ Григорій Сковорода стверджував, що праця є природною потребою кожної людини. Певні обдарування мають усі люди, потрібно лише «знайти» себе й вибрати справу до душі.
Тема творчої діяльності звучить у віршах як українських поетів, так і придністровських. Наприклад, Максиму Рильському належать такі слова:
Ми працю любимо,
Що в творчість перейшла.
А якими красивими Олександр Довженко змалював людей труда у «Зачарованій Десні»! Очима малого Сашка автор простежив і передав красу ріки Десни, яка колихала його на своїх легких хвилях, уславив велич праці на рідній землі. Саме Довженко вклав у вуста одного зі своїх героїв такі слова: «Любіть землю! Любіть працю на землі, бо не буде щастя нам і нашим дітям ні на якій планеті».
Людина, яка займається трудовою діяльністю, ніколи не стане на шлях злочину, бо вона возвеличує її, робить людське життя насиченим і вагомим.
Від результатів певної праці приходить авторитет і слава. Добробут, здобутий чесним трудом, множиться і розквітає. Плоди роботи приносять естетичну насолоду. Візьмемо, наприклад, витвір мистецтва: хіба ж можна його зробити без любові й натхнення? Недарма ж говорять: труд переростає у красу. Справжньою людиною стає той, хто все життя з натхненням працює. Саме такої думки дотримувалися й дотримуються українські та придністровські поети.
Згадаємо деяких класиків української прози, поезії та драматургії.
Українські поети, прозаїки та драматурги про людину праці
- Г. Сковорода. Йому належить ідея «сродної праці», до якої людина має природний нахил, хист, певні здібності. Саме вона робить людину щасливою, тільки вона є продуктивною, «потрібне робить неважким, а важке – непотрібним». Про це писав Сковорода у філософських трактатах «Розмова, звана алфавіт, чи буквар світу» («Разговор, называемый алфавит, или букварь мира») та «Вдячний Еродій», а також у численних віршах та байках.
- Г. Квітка-Основ’яненко. Працелюбність як головну рису порядної людини з погляду народної моралі зобразив письменник у повісті «Маруся», наділивши нею головних героїв – Марусю та Василя.
- Панас Мирний. У романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» письменник показав, як чесна праця допомагає здобути добробут і повагу серед односельців, а ледарство й пияцтво призводять до лиха.
- І. Карпенко-Карий. У п’єсі «Хазяїн» автор зображує Терентія Пузиря як людину, яка своїм тяжким трудом досягла певного добробуту. На жаль, головний герой використав його не на користь собі й людям, проте за працьовитість його поважали.
- Леся Українка. У її поезіях проводиться думка про щастя праці, щастя творчості: «Як я люблю оці години праці».
- О. Кобилянська. У повісті «Людина» вона зображує працю як шлях до свободи жінки. Труд робить головну героїню Олену Ляуфлер незалежною, сповненою власної гідності.
- М. Рильський. Автор оспівує поезію творчої праці. «У щастя людського два рівних є крила – троянди й виноград, красиве і корисне», – говорить він про плоди людської діяльності.
- В. Стефаник. У новелах письменник часто зображує героїв за роботою. Праця допомагає витерпіти біль втрати (новела «Сини»), трудом здобуває собі хліб та глибоку повагу односельців Іван із новели «Камінний хрест», прагне праці й герой новели «Новина», бо вона має врятувати його й дітей від голодної смерті.
- У. Самчук. У романі «Марія» автор зображує нелегке життя жінки, в образі якої втілена доля цілого покоління жінок, які тільки трудом та любов’ю до життя перемогли усі випробування, що випали на їхню долю. Працею Марія здобула повагу односельців і змогла створити свою сім’ю, побудувати стосунки з чоловіком так, що і його захопила робота біля землі, за що він дістав повагу людей.
- О. Коломієць. П’єса «Дикий Ангел» – це твір про те, що людина праці має жити гідно, що тільки в такий спосіб можна заробити матеріальні блага. Платон Ангел не дозволяє дітям ледарювати й рахує кожну копійку, бо прагне навчити дітей жити у праці задля щастя й добробуту. Крім того, у п’єсі постає питання про відповідальність за свою роботу (в образі Петра Ангела). О. Коломієць проводить думку про те, що соромитися роботи не треба, бо соромно лише нічого не робити, нічого собою не являти.
Значне місце в літературі Придністров’я посідає творчість поетів, чий доробок позначений особливою любов’ю до рідного краю. Митці слова оспівують і возвеличують людину щедрої душі й серця, яка миттєво відгукується на всенародні радості та жалі. Твори придністровських митців – про духовну єдність поколінь, про красу рідної природи, про людину праці. Вони відзначаються щирістю, оптимізмом, яскравою метафоричністю.
Придністровські поети про людину праці
Придністровська земля, попри «молодість» республіки, теж має талановитих поетів. У літературній скарбниці наших митців слова – твори, які возвеличують роль людини, цінність плодів праці якої важко переоцінити.
- Галина Васютинська. Придністровська поетеса у своїй доброзичливій та щирій манері пише прості й легкі для сприйняття твори.
Читаючи ці пронизливі рядки, серце переповнюється вдячністю хліборобам, тим людям, завдяки яким хліб на столі є в кожного придністровця.
Хліб
Всім зрозуміло:
як хліб на столі – ти уже ситий.
Хліб-колосок,
що росте із землі, сонцем зігрітий.
Сили земля колоску віддала,
прагнення жити.
Хліб наш – єднання любові, тепла,
рук працьовитих.
Цілющі ґрона
Зернятко маленьке
в землю закопали.
Потихеньку з нього
паростки зростали.
I гнучкi лозинки
розтяглись, веселi,
вже на тин піднялись
i на дах оселi.
Вирiзьблене листя
свiже, зелененьке…
Розцвiли духмяні
квiточки пухкенькi.
Та невдовзi й ґрона
сiк набрати встигли.
Золотавим сонцем
восени достигли.
I смачнi, й солодкi,
рiзнокольоровi –
Дарували радість
ягоди чудовi.
I пiд гнiт їх клали
та давили дужче.
Здобували з ягiд
добрий сiк цiлющий.
Вiн слабким i хворим
жити допоможе,
жвавiсть i бадьорість
людям дати зможе.
Ґронам винограду
дуже вдячнi люди.
Сила i здоров’я,
добрий настрiй буде.
Замріяне поле
Комбайни у житі вже відгуркотіли
І тиша панує в духмяній стерні.
Дві пташки, радіючи, в небо злетіли,
Їм вільно в блакитній співать вишині.
А поле полегшено, вільно зітхнуло,
Віддавши нам, людям, багатий врожай.
Замислилось: скільки віків промайнуло!
Тут битви і біди були через край.
Все маревом світлим віки застелили,
І нині – лиш простір безкрайніх степів.
Замріяне поле за зиму спочило
І знову чекає сівби, літніх жнив.
- Микола Сліпенчук. На думку придністровського поета, наш край тримається на двох основах, одна з яких – хліб. Він, зігрітий сонцем коротких діб та загартований осінніми й зимовими холодами, дарує приємну ніжність та силу. Автор закликає читача:
Гордись, країно, врожаями,
Відмінними короваями,
Святим для всіх живих.
Дві основи
Країна має дві основи,
Основ основи для обнови –
Метал і хліб.
Від першого – залізна мудрість,
Від другого – приємна ніжність
Земних коротких діб;
І гарт, і витримка в металі,
Хліба озимі витривалі
Щасливої пори;
Сівалки прийдуть лиш від стану,
Потягнуть їх гуртом до лану
Потужні трактори.
Машинами гордись, країно,
Усякі випускай невпинно,
Метал живе у них.
Гордись, країно, врожаями,
Відмінними короваями,
Святим для всіх живих.
- Володимир Поята. Вірші автор почав писати давно, але друкувати не поспішав – соромився. Вважав, що пише для себе, для душі.
Тому довгий час не оприлюднював свої твори, а знайомив з ними лише своїх близьких, друзів. Не публікував свої поезії, не думав про те, що колись надрукує їх. Але той, кому пощастило прочитати бодай дещицю з написаного ним, довго ходив під враженням. Саме за порадою друзів Володимир Поята почав друкувати свої вірші в газеті «Гомін» і журналах. Серед його творів – «Стара кузня». Цей вірш – справжня ода ковалям, які схожі були на Прометеїв, що здобували заради людського щастя вогонь та виковували леміши, підкови, шини, даруючи плоди своєї праці, надихаючи молодь до вибору власної професії.
Стара кузня
Край села стара кузня стояла,
Там кували щодня ковалі,
Міхи щоки свої надимали,
Щоб роздмухать вогонь уві млі.
І вогонь розгорався у горні,
В нім метал, як вугілля, горів,
Осявав усі закутки чорні,
І летів він в очах ковалів.
А чи в спеку пекельну,
чи в холод –
Нема спокою у ковалів, –
І дзвенів молоток, гупав молот,
І селом дзвін веселий летів.
Зранку в кузні своя є турбота –
Тут кується й гартується
сталь.
Хоч нелегка ковальська робота,
Та потрібен в селі всім коваль.
Чи на плузі леміш обновити,
Підкувати баского коня,
Чи на колесо шину надіти –
Всі зверталися до коваля.
Ми, малеча, до кузні збігались,
Подивитись на дивні дива:
Як в залізо, що білим здавалось,
Цвях залізний коваль забива.
Чарували нас іскри яскраві,
Що з-під молота рвалися ввись,
Так хотілося буть ковалями,
Як не зараз, то потім, колись…
…Повертає іздалеку спогад.
Над селом чую дзвін
знов летить,
Б’є у грудях мені, наче молот –
Стара кузня згадається вмить.
На думку наших придністровських поетів, праця – це творчість, це основа людського життя. Без неї немає людини. Крім того, людина повинна знати мету своєї діяльності. Для чого вона працює? Якщо не замислюватися над цим питанням, тоді робота буде просто «відбуванням» часу. Безплідна праця нічого світлого не приносить – ні задоволення, ні користі, тому вона повинна бути творчою. Саме тому поетичні рядки прославляють простих людей, завдяки яким ми живемо, радіємо та сподіваємося досягати нових вершин.
Ольга БУРДУЖА.