Людина спочатку народжується, потім росте, дорослішає, мужніє, мудрішає, старіє, нарешті. Не встигнеш озирнутися, як з’являються діти, потім онуки: все тече, все змінюється… Незмінною залишається у нас лише дорога до школи, особливо до першої вчительки.
Сьогодні навіть важко підрахувати, скільки вихованців зростила Анастасія Іллівна Єрмичой у Чобруцькому дитячому будинку, де починався її трудовий шлях, або в Слободзейській школі № 3, якій вона віддала більшу частину свого життя. І завжди вона чула від навколишніх людей лише слова подяки: «Дякую. Завдяки Вам вступив до вишу», «Завдяки Вашому вихованню, маю авторитет на службі та у всіх навколишніх людей», «Завдяки Вам знайшла своє покликання – я теж вчителька».
І все це при тому, що заповітний ключик до сердець своїх хлопчиків і дівчаток, які ледь переступили поріг школи, доводилося Анастасії Іллівні підбирати з набагато більшою ретельністю, ніж колегам, які викладали в середній і старшій ланці. Адже найчастіше до школи приходили діти, які не вміли ні читати, ні писати. Вони дивилися на свою вчительку переляканими оченятами, і їм здавалося, що вона розмовляє з ними незрозумілою мовою, їм незвично було в стінах школи. Це потім вона стала для них рідною домівкою. Через деякий час першокласники починали читати й писати. І ставала рідною й улюбленою людиною ця невисока чорнява жінка з розумними очима, які випромінюють добре світло. Було зрозуміло, що вона знає якісь секрети. У неї, дійсно, були секрети професійної майстерності, але Анастасія Іллівна не утаювала, а охоче ділилася з колегами. «Дуже любила свою роботу, дітлахів, як і мій старший брат Костянтин Ілліч Новак, який багато років працював директором школи. Щаслива, що діти відповідали мені взаємністю. Часом бувало нелегко, тому що за максимальної наповнюваності в першому класі (35 осіб), у моїх класах могло бути й 40 дітей». Багато батьків хотіли віддати своїх дітей саме в той клас, який вела Анастасія Іллівна Єрмичой. Попри велику кількість дітей, педагогу вдавалося знайти «ключик» до кожного. Іноді «важкі» учні запам’ятовуються більше, ніж дисципліновані. Навчався в її класі Саша Зайцев, але характер його зовсім не відповідав прізвищу – зухвалий. Але впоралася. «З такими дітьми потрібно більше спілкуватися, давати такі завдання, щоб не залишалося часу на пустощі, а головне – дати відчути дитині любов до неї», – вважає Анастасія Іллівна.
Небайдужа до долі своїх учнів, вона переживала за кожного з них. Часто затримувалася допізна в школі, від якої вони жили далеко, тож, бувало, чоловік із синочком зустрічали її.
Швидко пролітали роки навчання в початковій школі, й Анастасія Іллівна знову на порозі школи чекала першокласників.
Свій перший крок на шляху до улюбленої професії тоді ще юна Анастасія Новак зробила в 1945 році, далеко на Півночі, де жили її батьки – Ілля Павлович і Єфимія Данилівна. У сім’ї було п’ятеро дітей. І так уже склалося, що двоє з них стали педагогами. Закінчивши Сиктивкарське педагогічне училище, Анастасія почала працювати вчителькою початкових класів. Волею долі, зустрівшись з Іваном Кіндратовичем Єрмичой, викладачем фізичного виховання в Чобруцькому дитячому будинку, вийшла за нього заміж. Потім молодята з допомогою батьків звели будинок у Слободзеї, де Анастасії Іллівні запропонували працювати вчителькою початкових класів у ЗОШ № 3. Її учні успішно вчилися, посідали призові місця в олімпіадах та різноманітних конкурсах. Вони мали не тільки міцні знання за курс початкової школи, але й здобували їх самостійно, що дозволяло успішно навчатися в старших класах, по закінченні яких вступати в престижні виші.
54 роки – такий педагогічний стаж Анастасії Іллівни Єрмичой. За ці роки вона неодноразово була нагороджена керівництвом РУНО, грамотами Президента, Міністерства просвіти, удостоєна почесного звання «Відмінник народної освіти СРСР», «Відмінник народної освіти МРСР» та «Відмінник народної освіти ПМР».
27 листопада Анастасія Іллівна зустріла свій 90-річний ювілей. Вважає, що життя її було щасливим: 52 роки прожила з коханим і люблячим чоловіком Іваном Кіндратовичем, разом гідно виховали сина Валерія, дочекалися онуків і правнуків. Для них Анастасія Іллівна – приклад для наслідування. Одну з правнучок назвали на честь Анастасії Іллівни.
Усмішка не сходить з обличчя Анастасії Іллівни, коли вона згадує про своїх учнів, а яскраві іскорки в її очах спалахують з особливою силою. Євген Важев, Віктор Ділігул, Ігор Радіонов, Сергій Шегера, Сергій Лоскутов, Валерій Сандул, Валентина Гуска, Людмила Гаряча, Ольга Царан і багато-багато імен відомих і шанованих людей нині для Анастасії Іллівни – це ще й пам’ять про колись маленьких довірливих хлопчиків та дівчаток… Більшість із них уже має власних дітей і навіть онуків. Деяким сім’ям дуже пощастило: представники старшого і молодшого покоління навчалися в Анастасії Іллівни. Спілкуванням з колишніми учнями вона дуже дорожить: «Я рада, що мої колишні учні дуже дружні. Вдячна їм, що запрошують на вечори зустрічі з випускниками, я рада бачити їх знову і знову, пишаюся їхніми успіхами, досягненнями, поповненнями в сім’ях».
Свій ювілей Анастасія Іллівна Єрмичой зустріла в колі рідних і близьких людей, серед яких були також і її учні, які не забувають дорогу до першої вчительки.
Валентина ЛИПОВАН.