Свідчення 100-літнього життя Василя Западаєва

Сто років тому, 20 грудня 1920 року, народилася людина, яка відіграла значну роль в історії та розвитку нашого краю. Йдеться про доктора історичних наук, професора кафедри історії КПРС (Комуністичної партії Радянського Союзу) Тираспольського педагогічного інституту ім. Т. Г. Шевченка (ТПІ) Василя Западаєва. А ще про нього можна говорити як про ветерана Великої Вітчизняної війни, полум’яного комуніста, агітатора, пропагандиста, історика, вченого, педагога. Мені пощастило особисто знати Василя Западаєва як викладача – я був слухачем Тираспольського вечірнього університету марксизму-ленінізму, де він читав свої блискучі лекції з історії КПРС і наукового комунізму. Крім того, я був знайомий з ним і як з «простим смертним». Цьому «посприяв» мій старший друг і наставник Григорій Чепалига. Їх же поєднувала справжня чоловіча дружба аж до смерті Василя Дмитровича.Тому тепер мною рухає не просто бажання, а мій громадянський обов’язок – розповісти вам про цю дивовижну людину.

Дитинство і юність

Василь Западаєв – не корінний тираспольчанин. Він народився в селі Спаське-Шликово Чернського району Тульської області. Його батьки були потомственими селянами: до Жовтневої революції вели своє господарство, а після неї, в 1929 році, вступили в колгосп «Червоний пролетар». Пам’ятаю, з якою любов’ю він розповідав про їхню нелегку, але вдячну працю.

На початку минулого століття на цих землях росли сади. Смак їх плодів, які увібрали в себе всі запахи землі та аромат квітів, що всотали цілющі сили й тепло селянських рук, знали в Москві та Ленінграді. По всій Росії-Матінці славилися чернські яблука. Вони були прикрасою найвишуканіших столів. Тому з особливою насолодою під час наших зустрічей у 80-х він часто повторював фразу: «Всі ці монтуани, джонатани, голдени й поруч з нашими яблучками не валялися».

У Спаському-Шликову Василь закінчив семирічну школу колгоспної молоді. Середньої школи в селі не було, але вчитися хотілося пристрасно, непереборно. Найближча середня була в районному центрі Корсакова сусідньої Орловської області за 16 км від отчого даху. Туди й направив свої стопи наш молодий герой. У 1940 році він одержав документ про закінчення середньої школи.

У СРСР на той час все ще тривала кампанія з ліквідації безграмотності серед населення – лікнеп, тож грамотні люди конче потрібні були країні як двигуни цієї кампанії. Так 20-річний юнак із середньою освітою Василь Западаєв став викладачем історії Спешневської неповної середньої школи Орловської області.

«Сорокові грозові»

Та вже в жовтні 1940 року йому надійшла повістка з військкомату. Свій бойовий шлях Василь почав із курсів полкової школи 11-го легкого артилерійського полку в місті Калініні. Закінчив її в лютому 1941 року. Його відразу ж направили на нові курси – партійно-політичні при політуправлінні Московського військового округу. Їх Василь Западаєв закінчив у червні того ж року – за кілька тижнів до початку Великої Вітчизняної війни (ВВВ), яку зустрів на посаді секретаря бюро ВЛКСМ 41-го окремого зенітно-артилерійського дивізіону, висунутого на лінію оборони міст Електросталі та Москви. За результатами бойової діяльності молодого комсомольського організатора в лютому 1943 року призначили командиром батареї цього ж дивізіону. Подальша його фронтова біографія містить такі факти, як служба на посадах командира взводу управління, командира вогневого взводу, командира батареї, політрука.

Звільняв В. Западаєв Україну, Білорусію, Польщу. У 1944-му одружився з бойовою подругою. Був важко поранений, лікувався у військовому госпіталі м. Києва. Вижив. День Перемоги він зустрів у Воронежі у званні лейтенанта на посаді командира батареї 1874-го зенітно-артилерійського полку. Незабаром, у серпні 45-го, він демобілізувався.

Пізніше, у 80-х, Василь Дмитрович і Григорій Григорович часто згадували минулу війну і «неймовірні» події, що траплялися тоді з ними, але розповіді їх істотно різнилися. У Григорія Чепалиги вони були переважно бойовими, а у Василя Западаєва – здебільшого «мирними». Траплялося, що бути свідком цих спогадів доводилося і мені. Деякі «намертво» врізалися в мою пам’ять.

«У серпні 43-го після важких боїв на Курській дузі наш дивізіон прибув на станцію Дергачі й розташувався неподалік у лісі. У кілометрах десяти від нас, під Харковом, ще йшов запеклий бій за місто, – розповідав Василь Дмитрович. –Природно, ми відразу ж вирушили «розвідувати» найближчі околиці. Під час цієї «захопливої» прогулянки раптом побачили яблуні та груші з плодами. І хоча це були дички, гіркі й кислі, але нам вони здавалися солодкими й цілком їстівними. Поруч з лісом простягалося велике поле зі стиглою кукурудзою, якою ми швидко скористалися: варили, скільки можна було вмістити в казанки та відра. Бівуак біля Дергачів став для нас святом душі й тіла».

У повітрі пахло війною й любов’ю

Так уже сталося, що молодість Валентини й Василя Западаєвих була обпалена війною, а їхнє кохання народилося в найстрашнішому її пеклі – на Курській дузі. Він був політруком у 746-му зенітно-артилерійському полку, а вона служила в підрозділі, що обслуговує прилад управління зенітно-артилерійським вогнем.

«Пам’ятаю, що весь час хотілося їсти, –розповідала вона в повоєнний час. – Годували нас здебільшого кулешем із гречки, пшона і вівса. А так хотілося хліба! Якось наш політрук Василь Западаєв привіз із колгоспу цілу машину картоплі. Яка ж це для всіх була радість! Під час чергування набирали в казанок, варили в землянці та їли прямо зі шкіркою. По дві-три штуки діставалося, але ми були щасливі». Можливо, після цього «зав’язався» у них вузлик взаємної симпатії.

«Василь Дмитрович у нас політінформації проводив, доручав мені носити газети на сусідню батарею, – продовжувала Валентина Михайлівна. – Одного разу він був у сусідів, на 1-й батареї, що охороняла важливий стратегічний об’єкт – залізницю. Несподівано почався масований наліт ворожих літаків. Наші зенітки не встигали їх збивати. Вся перша батарея загинула. Уцілів тільки політрук Западаєв. Увесь наліт він пролежав у глибокій воронці, дістав лише контузію.

Бачимо з дівчатами, що з боку першої батареї йде наш політрук у посіченій осколками шинелі, брудний, гойдається, а за спиною – мішок. Це він консервів назбирав із розбомбленого вагона і ніс їх нам. Знав, що ми голодні». Можливо, цей випадок зміцнив їхні почуття.

Бої на Курській дузі були тоді дуже важкими – суцільним пеклом. Навіть залізна техніка не витримувала – метал плавився, але бійці стояли на смерть. Одного разу, коли настало затишшя після чергової битви, вони вирішили з’єднати свої долі, адже кожен їхній день міг стати останнім. Закохані пішли пішки в Курськ, знайшли РАЦС, розписалися, а потім на ринку виміняли банку консервів на буханець хліба і пішли в кіно. Так вони відзначили своє одруження.

Далі – знову смертельні бої. Та тепер поруч була найдорожча людина, і жах битв, страждання і нужда переносилися набагато легше.

Чоловіком Василь був дуже турботливим. Знаючи, що Валя любить солодке, обмінював свої фронтові «сто грамів» на цукерки та приносив їй. Військова частина, в якій служили молоді, звільняла Київ, дійшла до кордону з Румунією. Для Валентини війна закінчилася, тому що вона чекала свою першу дитину. Подружжя Западаєвих виростило й виховало трьох дітей: дочку і двох синів.

Повернення до мирного життя

По закінченні Великої Вітчизняної війни Василь Дмитрович і Валентина Михайлівна осіли в Чернівцях. Він почав працювати завідувачем відділу агітації та пропаганди Глибоцького райкому Компартії України, лектором Чернівецького обкому партії й паралельно навчався: спочатку на партійних курсах при Львівському обкомі КПУ, пізніше – на історичному факультеті Чернівецького держуніверситету.

Університет він закінчив заочно –в 1950 році. У 1951-му здав кандидатський мінімум при кафедрі марксизму-ленінізму Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. 9 січня 1956 року Василь Западаєв на вченій раді головного університету України захистив кандидатську дисертацію «КПРС – натхненник і організатор ратних і трудових подвигів радянського народу у Великій Вітчизняній війні» й дістав учений ступінь кандидата історичних наук.

Необхідно зазначити, що саме в період своєї наукової діяльності він багато друкувався в так званих Блокнотах агітатора. Ці брошури були важливими для тієї епохи, коли керівною та спрямовувальною силою радянського суспільства була Комуністична партія. У таких брошурах публікувалися матеріали для лекцій пропагандистів. Причому Блокноти агітатора були цікаві й з точки зору оформлення – вони являли собою свого роду рекламні буклети, виконані в стилі конструктивізму – панівного стилю у плакатному мистецтві того часу. Причому, підкреслю, брошури з роботами В. Западаєва видавалися українською мовою.

Його учень і послідовник Володимир Ріскін у замітці «Слово про вчителя», опублікованій у «Дністровській правді» в серпні 1996 року, відразу після смерті В. Д. Западаєва, згадував: «Це був не тільки талановитий лектор і педагог, а й прекрасна людина, яка володіла величезним, своєрідним почуттям гумору. Особливо Василь Дмитрович любив нам розповідати про те, як він, закінчивши аспірантуру, захистив кандидатську дисертацію на тему «Роль Й. В. Сталіна у перемозі у Великій Вітчизняній війні».

«Коли вся робота вже повністю була готова до захисту, – розповідав Василь Дмитрович, – раптом помирає Сталін. У той час це означало, що ім’я Сталіна в дисертації згадуватися не повинно. Що робити? Часу для написання іншої роботи практично вже не було. І тоді знайшли оригінальний вихід: ім’я Сталіна вирішили замінити словом «партія»….

У мене з тонким почуттям гумору професора пов’язаний інший спогад. У 80-х роках оцінку «незадовільно» на підсумкових перевірках знань з історії КПРС і наукового комунізму не ставили. Щоб отримати «2» на випускному іспиті у вечірній школі комунізму (так ми називали наш університет марксизму-ленінізму), потрібно було спалити на очах в екзаменаторів партквиток і негативно висловитися про Горбачова і перебудову. Тому двієчників поміж нас не було.

Василь Дмитрович нікому не виставляв незадовільну оцінку. Непідготовленим слухачам він ставив просте «навідне» запитання: «Як відомо, Карл Маркс був німцем. А що від нього отримала сама Німеччина?» І після плутаної відповіді екзаменованого завершував: «Думайте простіше, і народ до вас потягнеться: Східна Німеччина успадкувала комуністичний маніфест, а західна –капітал». Був у нього і запасний варіант запитання: «Як ви гадаєте, чи будуть при комунізмі гроші?» І після натужної спроби показати всю глибину свого розуму пояснював по-батьківськи: «Югославські ревізіоністи стверджують, що будуть. Китайські догматики стверджують, що ні. Ми ж підходимо до питання діалектично: у когось будуть, а в когось і ні».

Кожному віддається по заслугах

Влітку 1961 року, вигравши конкурс на заміщення вакантної посади доцента Тираспольського педагогічного інституту ім. Т. Г. Шевченка, Василь Западаєв з родиною переїхав до Тирасполя. На кафедрі історії КПРС він працював 20 років – аж до розпаду Радянського Союзу. У 1971 році захистив докторську дисертацію на тему «Здійснення і творчий розвиток ленінських принципів організаційного управління в діяльності КПРС: 1956 – 1966 рр.» і став професором кафедри.

Його друзі та заздрісники сходилися в одному: його кар’єра в повоєнний час зростала стрімко. Від рядового агітатора до професора, доктора історичних наук він пролетів спринтером: улюблена робота; величезна кількість наукових публікацій; захист двох дисертацій; плеяда учнів; високі посади та високі нагороди; шана і повага.

Та настали важкі й «лихі» 90-ті. Розпався Радянський Союз. Василь Дмитрович боляче переживав цю подію, важко захворів, у нього стався інсульт. Помер він у Тирасполі 30 липня 1996 року. «Шкода, звичайно, дуже шкода, що немає тепер з нами цієї людини, – написав у своїй замітці Володимир Ріскін. – Життя Василя Дмитровича – це невелика часточка з нашої історії, яку ми не маємо права забувати. Нехай його ім’я в наших серцях живе вічно».

Держава за заслугами оцінила його беззавітне служіння Батьківщині. За зразкове виконання завдань командування в роки ВВВ він нагороджений орденом Червоної Зірки, медаллю «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.», ювілейними медалями «Двадцять років Перемоги у ВВВ 1941–1945 рр.», «50 років Збройних Сил СРСР», «Тридцять років Перемоги у ВВВ», «60 років Збройних Сил СРСР». В. Д. Западаєву присвячена сторінка сайту Музейного комплексу «Дорога пам’яті», зведеному на території парку «Патріот» навколо Головного храму Збройних Сил Росії.

За високі показники в праці його нагородили орденом «Знак Пошани», медалями «За трудову відзнаку» і «За доблесну працю». Він був ударником ІХ п’ятирічки. Його портрет можна було побачити на Дошці пошани міста та ТПІ. Його ім’я внесли до «Книги пошани ТПІ». В. Д. Западаєв неодноразово обирався членом парткому інституту, багато разів нагороджувався почесними грамотами ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, ВЦРПС і ЦК ВЛКСМ; ЦК КП Молдавії, міськкому КП Молдавії Тирасполя, Міністерства освіти й ЦК ЛКСМ Молдавії.

Виставка як пам’ятник

Державна служба управління документацією та архівами ПМР (ДСУДА) 10 грудня відкрила на своєму офіційному сайті віртуальну історико-документальну виставку «В. Д. Западаєв. До 100-річчя від дня народження. Документи з фондів ЦДА ПМР». Представлені на ній документи – свідчення життя і діяльності Василя Дмитровича, оригінали, які не публікувалися раніше. Вони розповідають про етапи його життя, аспекти професійної діяльності. Друга назва експозиції «Агітатор як доля» – з точки зору її організаторів – відображає масштаб особистості Западаєва-історика, його внесок у вивчення історії КПРС, пропаганду ідей Компартії, активну життєву позицію комуніста в подіях тієї епохи.

Експозиція розрахована як на фахівців-істориків, так і на широку аудиторію всіх, хто цікавиться вітчизняною історією. Електронна адреса виставки: gsuda.gospmr.org

Василь Западаєв – не корінний тираспольчанин, хоча багатьом корінним, ой, як далеко до нього – туляка. Його ім’я навіки вписане в історію СРСР, ПМР і Тирасполя.

Олександр   ЮШИН.    

Фото з фондiв ЦДА ПМР.