Успіх спортивної команди багато в чому обумовлений стилем керівництва з боку тренера. Широта поглядів, рівень знань, навичок, умінь, авторитет, любов до свого виду спорту і виховання наполегливості, вміння згуртувати дружний колектив, розібратися у психології спортсмена, рішучість, вимогливість, самокритичність, принциповість – ось неповний перелік рис, якими повинен володіти тренер.
Напередодні Всесвітнього дня футболу, який щорічно відзначають 10 грудня, наш кореспондент зустрівся з відомим футбольним фахівцем Миколою Мандриченком, який розповів про значення футболу в його житті.
– Розкажіть, звідки Ви родом і де почали робити перші кроки у футболі?
– Народився я в селі Плахтіївка Саратського району на Одещині. З дитинства захоплювався грою у футбол. Чудово пам’ятаю свого першого тренера – Івана Чирву. Грав я непогано, і мене почали включати до складу збірної району, а потім і області. Працював я також у групі підготовки одеської команди «Чорноморець», тренером якої на той час був Семен Альтман. Для футболіста дуже важливо мати футбольну практику. Тоді було правило: обов’язково заявляти 18-річних гравців для ігор у Чемпіонаті Другої ліги Української СРСР. В Одесі я вступив до Державного педінституту імені К. Д. Ушинського.
– Як Ви опинилися в Молдавії?
– Євген Шинкаренко, який тренував футбольний клуб «Колос» зі Слободзеї, запросив мене до своєї команди, яка виступала в Першій лізі Молдавської СРСР. Пізніше тренер перейшов на роботу в тираспольський «Автомобіліст», де головним тренером був Валентин Войченко. Я також перейшов до цієї команди, яка на той час виступала в Другій лізі Радянського Союзу. Рівень суперників був високий, оскільки команди були з різних регіонів Радянської держави.
– Однак Ви знову повернулися до Одеси?
– Так, потрібно було відслужити в лавах Радянської Армії. Я почав грати за дублюючий склад одеського «СКА», який тоді виступав у Першій лізі Радянського Союзу. За команду грали Олег Таран, Сергій Пучков, які потім стали відомими футболістами. Мені довелося грати за дублюючий склад одеситів, однак для мене це був великий досвід.
– Під час кар’єри гравця чи замислювалися Ви над майбутньою футбольною кар’єрою?
– Так, але, на жаль, у 27-річному віці я завершив футбольну кар’єру. Причиною були травми. У 1987 році я став тренером команди-дублера «Текстильщик» із Тирасполя, яка виступала у Першій лізі Молдавської СРСР. Головну команду тоді тренував Іван Данільянц, за роботою якого було цікаво спостерігати й учитися в нього. Пізніше команду назвали «Тирас», на базі якої 1991 року був створений футбольний клуб «Тилігул».
У сезоні 1991 року «Тилігул» під керівництвом Володимира Вебера, беручи участь у Першій лізі Чемпіонату СРСР, посів ІІ місце й дістав право в сезоні 1992 року брати участь у Вищій лізі Чемпіонату країни. Однак через розпад Радянського Союзу зіграти в Лізі найсильніших команд не вдалося.
– Хто з футболістів тоді був лідером нашої команди?
– Сергій Гусєв був справжнім бомбардиром, який забив 25 м’ячів у ворота суперників у Першій лізі Радянського Союзу, а також воротар Анатолій Чистов, захисник Анатолій Верьовкін, півзахисник Микола Васильєв.
– Чи мали Ви можливість підвищувати свою тренерську кваліфікацію?
– Так. На початку 90-х років протягом півтора року я навчався у Вищій школі тренерів на очному відділенні в Москві. Лекції нам читали В’ячеслав Варнешин, Микола Волков – відомі особи у футболі.
Хочу зазначити, що я вдячний долі за те, що мені вдалося працювати з тренерами, які дали мені багато знань. Так, Євген Шинкаренко помітив мої тренерські здібності й показав шлях у футболі. Людина, щоб стати справжнім тренером, повинна знати педагогіку, психологію, оскільки постійно треба спілкуватися з футболістами. Чудово пам’ятаю методичні інструкції Семена Альтмана. Також вдалося побувати на стажуванні у відомого тренера Віктора Прокопенка, який тренував одеський «Чорноморець».
– Як розвивалася далі Ваша тренерська кар’єра?
– По закінченні Школи тренерів з 1992 року я працював помічником головного тренера Володимира Усатого в команді «Поділля» із Хмельницького, яка тоді виступала у Першій лізі України. Пізніше я очолив футбольний клуб «Вікторія», який виступав у Національній дивізії Молдови.
1995 року президент команди «Тилігул» Григорій Корзун запропонував мені очолити команду. Я погодився. У моєму тренерському штабі працював Євген Шинкаренко. Під моїм керівництвом команда виграла Кубок Молдови, що дало можливість грати у єврокубках. На жаль, ми поступилися швейцарській команді «Сьон». У Тирасполі матч закінчився з нічийним рахунком 0:0, а в гостях ми програли 2:3. Треба зазначити, що в 90-і роки «Тилігул» боровся за чемпіонство в Молдові з кишинівським «Зімбру». Однак є багато причин того, що тираспольчанам не давали можливості стати чемпіонами.
Хочу зазначити, що я був першим офіційним тренером Академії футболу «Шериф». Працював головним тренером клубу «Красилів-Оболонь» на Україні. Також є досвід тренерської роботи за кордоном: працював у Болгарії головним тренером команди «Чорноморець» із міста Бургас.
– Чи впливали Ви на вибір своїх синів, які стали професійними футболістами?
– Ні. Це їхній вибір. Вони виросли у футбольному середовищі. Старший, Костянтин, виступає за «Динамо-Авто» з Тирасполя, молодший, Дмитро, грає за молдовський «Спікул».
– Що стало запорукою вдалого виступу «Шерифу» як на внутрішній, так і на міжнародній арені?
– У нашої команди склався бойовий колектив, також добре працює з командою італійський тренер Роберто Бордін. Свідченням цього є черговий чемпіонський титул у Молдові й перемога «Шерифу» над російським «Локомотивом» у Москві в рамках Ліги Європи. Будемо сподіватися, що наша команда вийде в наступне коло змагань.
– Цього року Ви були одним із тренерів придністровської команди, яка взяла участь у Чемпіонаті світу серед українських діаспор. Розкажіть про ці змагання?
– Так. Мій колега Сергій Вибиванцев попросив мене допомогти в підготовці наших гравців. Змагання проходили влітку в селищі Богородчани на Івано-Франківщині. Чудовою була організація футбольного свята. Наша команда була представлена молодіжним складом. Вдалося знайти нових футбольних друзів із Чехії, Іспанії.
– Як Вам подобається проводити дозвілля?
– Обов’язково їду в Плахтіївку, щоб допомогти матері. Люблю посидіти з вудкою на річці. З молодих років дуже захоплююся читанням: перечитую історичні романи Валентина Пікуля, роман Петра Проскуріна «Доля», романи Віктора Гюго «Знедолені», «Людина, яка сміється». З-поміж фільмів віддаю перевагу стрічкам-екранізаціям улюблених книг. Наші радянські кінокомедії також люблю дивитися.
На завершення зустрічі наш кореспондент подякував Миколі Мандриченку за цікаву розповідь і внесок у розвиток придністровського футболу.
Олександр ЗАЙЧУК.