Часто героями «хвалебних од» стають люди, які змогли досягти певних висот чи то у професії, чи то у громадській діяльності, чи то на творчій ниві, які протягом життя назбирують у своїй сімейній скарбниці безліч нагород. Так, звичайно, високоосвічені люди завжди були рушіями науково-технічного прогресу, розвитку різних галузей економіки, культури. Але найчастіше втілювати в життя різні винаходи, проекти, виконувати глобальні завдання, забезпечувати діяльність інших доводиться людям робочих спеціальностей. І найчастіше їхня робота залишається непоміченою. Адже справляє враження гарний будинок як результат вдалого проекту архітектора або гарна машина, чудовий одяг. Та усе це проходить через руки звичайного будівельника, верстатника, швачки тощо. Звичайно, далеко не кожен може похвалитися кар’єрним зростанням, проте багато людей роблять свою справу сумлінно, відповідально і навіть з любов’ю. Ось саме про таку людину і хочу розповісти.
Олександр Смагін – один із тих, хто вважає, що в його житті не відбулося нічого особливого, того, що заслуговує на загальну увагу – жодних визначних досягнень. Та ми часто не звертаємо увагу на те, що є найбільш цінним у людині, особливо у наш час. Це – людяність, доброта, чесність, відповідальність, працьовитість, милосердя. А саме за це і поважають Олександра його колеги по ремонтно-механічному цеху, керівництво Молдавського металургійного заводу.
На заводі Олександр Дмитрович працює карусельником з року запуску заводу – з 1984-го. А загальний стаж роботи на карусельному верстаті налічує вже 42 роки. З цим загадковим для необізнаної людини робочим інструментом наш герой познайомився одразу по закінченні школи й подружився з ним на все життя. Кожен, хто поспілкується з Олександром, одразу зможе визначити місце його народження, принаймні країну. За довгий проміжок часу не позбувся він свого російського акценту. Для Рибниці людина родом з Росії – не диво. Адже у 80-х на завод приїхало багато спеціалістів-росіян. Та дещо інша історія у нашого героя.
Народився Олександр в Орловській області, у промисловому місті Лівни. Батьки, Дмитро Юхимович та Надія Петрівна, – уродженці села, працювали в сільському господарстві. Батько воював з 1943 по 1945 рік, дійшов до Берліна, а по закінченні війни служив в армії до 1952 року. А потім з дружиною працювали й виховували двох синів. Надії Петрівні нині уже за 90 років, а от Дмитро Юхимович 20 років тому помер після автокатастрофи.
Закінчивши школу, Олександр вирішив, що в інститути нехай вступає хтось інший, а йому потрібно допомагати сім’ї. У відділі кадрів, куди звернувся юнак, його призначили на завод «Ливмаш», де потрібні були карусельники. Деякий час пропрацював учнем, а там уже і самостійно пішов своїм професійним шляхом. Закінчив курси, дістав ІІ розряд. Та життєвий курс має не одну станцію – наступною була армія. У ракетних військах Олександрові стала у пригоді його професія. Після армії повернувся на завод. Працював старанно, неодноразово ставав переможцем соцзмагань.
У рідному місті познайомився з майбутньою дружиною. Батьки Тетяни ще у 60-ті роки приїхали до Молдавії на будівництво Рибницького цементного комбінату. Донька, закінчивши школу, поїхала до родичів у Лівни на навчання в медичному технікумі. Одружившись, молодята вирішили їхати до Рибниці. З працевлаштуванням Олександра проблем не було. З 1981 року трудився карусельником уже на Рибницькому насосному заводі. Невдовзі у молодих народилося двоє синочків, Юрко та Миколка, і жити вп’ятьох в однокімнатній квартирі з матір’ю-інвалідом було важко. Проте допомогти покращити житлові умови цінному робочому насосного ніхто не обіцяв, а от на металургійному така перспектива була. Так, у 1984 році зійшов Олександр на наступній станції – ММЗ. А 1986 року родина вже переїхала у свою окрему квартиру.
За ці роки на заводі не змінилася тільки суть самої роботи – обробка важких і великих деталей – до однієї тонни. Наприклад, коліс для кран-машини. Страшно уявити такі розміри! А Олександрові Дмитровичу подобається доводити їх до досконалості. За високу майстерність неодноразово нагороджений галузевими грамотами, а у 2015 році – Грамотою Президента.
Та якщо раніше працювалося з задоволенням, з упевненістю, що все буде гаразд, бо є робота, а за роботу буде винагорода – гідний заробіток, заохочення у вигляді поїздки на море, то останнім часом з відомих причин багато чого змінилося. Молоді на заводі дуже мало. Передавати свій цінний досвід уже багато років карусельник не має кому. І змінити становище, на його думку, може тільки гідна оплата цієї важкої праці, відновлення престижу робочого класу, переоцінка ставлення до людей робочих професій, повага до них. Саме цим шляхом і йде зараз керівництво заводу. І Олександр Дмитрович вірить і сподівається, що встигне ще побувати наставником, навчити молодь із залізної брили зробити важливу частину цілого пристрою. Адже цього року він уже досяг пенсійного віку.
Наш герой може навчити також і справжньої дружби. Свого часу до Молдавії переїхали й друзі його батьків з донькою, яка вже тут вийшла заміж. І дві молоді сім’ї теж здружилися, покумилися, і дружба їхня міцнішає донині. Дружина Олександра три роки тому померла від раку, і його куми підставили йому своє надійне плече. А всі про Олександра Дмитровича кажуть: більше було б таких добрих і незарозумілих людей, було б життя світлішим.
Влад ПЕТРОВ.